Выбрать главу

Не можу не згадати ще одного моменту у моєму вишколі, за який я завжди відчував велику вдячність. Господар відіслав мене на декілька тижнів до свого сусіда-фермера. Той фермер мав галявину, повз яку проходила залізниця, і на тій галявині паслися невеличка череда корів та ще трохи овець, і я цілих два тижні пробув разом з ними.

Довіку не забуду першого потяга, якого там побачив. Я мирно пасся біля частоколу, що відгороджував галявину від залізниці, аж раптом здалеку долинув якийсь дивний звук. Ледве я збагнув, що й до чого, як повз нас на шаленій швидкості, брязкаючи та огортаючи все димом, велетенською чорною гусінню пролетів довжелезний потяг. Не встиг я й дух перевести, як він проминув галявину і помчав собі далі. Я метнувся в інший кінець галявини і якийсь час стояв там, форкаючи з подиву й страху. За день повз ту галявину пройшло чимало інших потягів, щоправда, вже на меншій швидкості. Іноді, під’їжджаючи до зупинки, потяги жахливо вищали й рипіли. Спершу мене це несамовито лякало, корови ж паслися, мов нічого не сталося. А коли та страхітлива потвора мчала попри них, вони на хвильку відривалися від трави — і знову поверталися до їжі.

Перші кілька днів я не міг спокійно пастися. Та щойно збагнув, що ця велика потвора ніколи не заходить на поле, не кажучи вже про якусь шкоду, то я й собі перестав на неї зважати і дуже скоро, коли повз нас мчав потяг, звертав на нього не більше уваги, ніж корови чи вівці.

Відтоді я не раз бачив, як сахаються коні, налякані від одного лиш вигляду чи звуку паротяга, і щоразу зі щирою вдячністю згадую дбайливого господаря, бо саме завдяки йому я на залізничній станції полохаюся не більше, ніж у своєму стійлі.

Тож якщо хтось захоче гарно об’їздити молодого коня, хай повчиться у мого господаря.

Мене часто запрягали в парі з матір’ю, бо вона мала гарну ходу, і я міг у неї повчитися. Мати за кожної нагоди повторювала: що сильніше я годитиму людям, то краще вони будуть ставитися до мене, а по-справжньому розумний кінь не забуває цього ні на мить.

— Але, — додавала вона, — людей на світі дуже багато, і всі вони різні. Є серед них гарні, дбайливі, такі, як наш господар, і служити таким — це честь для будь-якого коня. А бувають люди злі, жорстокі, яким не можна довірити не те що коня, а й собаки. Крім злих, у світі доволі людей дурних, марнославних чи й просто недбайливих, котрим до всього байдуже. От вони — найбільше лихо для коней, а все через те, що їм просто бракує здорового глузду. Вони не шкодять нам навмисно, ні, але коням від того не легше. Я сподіваюся, що ти потрапиш до хорошого господаря, та хто напевне скаже, де ти зможеш опинитися і кому доведеться служити. Тут, хоч-не-хоч, мусиш покладатися на свій жереб. Та хай там як, а я кажу: хоч би де ти був, залишайся старанним конем, і нехай ніщо не заплямує твого доброго імені.

Розділ 4

Маєток Біртвік-парк

Увесь цей час я зазвичай стояв у стайні, і мене щодня начищали так, що моя шкіра вилискувала, наче воронове крило. А на початку травня прибув посланець від сквайра Гордона і забрав мене до його маєтку.

— Прощай, Чорнишу, — сказав мені наостанок господар. — Будь гарним конем, не осором мене.

Я не міг відповісти тим самим «прощай», відтак просто тицьнув ніс йому в руку, а він лагідно потермосив мене за гриву. Так я покинув дім, де виріс.

А тепер, оскільки я декілька років прожив у сквайра Гордона, то, мабуть, варто розповісти про його маєток.

Біртвік-парк (так називався маєток сквайра Гордона) починався одразу за селом Біртвік. Від величезних металевих воріт зі сторожкою воротаря ішла рівненька алея, обсаджена кремезними деревами. Алея впиралася в другі ворота, теж зі сторожкою, і вже за ними розміщувався дім сквайра із садом. Ще далі, за будинком, був трав’яний газон, старий фруктовий сад і стайні. Там тримали сквайрових коней та різноманітні екіпажі. Я не описуватиму всього маєтку, обмежуся лише стайнею, що стала моїм домом. То було дуже просторе приміщення, поділене на чотири зручних стійла, з величезним вікном, що виходило в двір і навіть могло відчинятися, відтак у стайні завжди було світло і свіжо.

Перше стійло мало форму великого квадрата і зачинялося дерев’яними дверцятами. Інші стійла виявилися звичайними собі стійлами, гарними, але набагато меншими. Тут були невисока годівниця для сіна і зручні ясла для зерна. Власне, це було навіть не стійло, а загін, бо кінь, що жив у ньому, не стояв на прив’язі, а вільно ходив і робив усе, що забажає. Велика, я скажу вам, штука — мати такий-от загін.

До цього зручного загону і завів мене конюх. Тут було чисто, свіжо і світло. Житла, кращого за це, я ще зроду не мав. Бокові стіни у стійлах високі, але в міру, і крізь набиті зверху металеві ґрати можна бачити, що роблять сусіди.

Конюх насипав мені добірного вівса, погладив і, сказавши щось гарне, пішов.

Упоравшись із зерном, я вирішив роздивитися навкруги. У сусідньому стійлі стояв невисокий угодований сірий поні з пишною гривою і пишним хвостом, гарною головою і задиркуватим носом.

— Привіт, — промовив я, просуваючи голову між ґрати. — Ти хто?

Поні повернувся, наскільки дозволяла йому прив’язь, підняв голову і відповів:

— Мене звати Баский Веселун, я — поні хоч куди. Юні леді катаються на мені верхи, а часом мене запрягають у невеличкий фаетон,[19] і я вожу нашу господиню. Вони душі за мною не чують, і Джеймс також. А ти, значить, віднині мій сусід?

— Так, — відповів я.

— Що ж, я не проти, — мовив поні. — Сподіваюся, ти не норовистий? Не хотів би мати за сусіда якусь кусючу бестію.

Раптом зі стійла, яке було за Веселуном, визирнула кінська голова з прищуленими вухами і непривітним поглядом. Сусідка поні виявилася високою гнідою кобилою з гарною довгою шиєю. Спопеливши мене поглядом, вона промовила:

— Так от хто витіснив мене з мого загінчика. Негарно, юначе, припертися сюди і, пробувши тут без року три дні, випровадити даму з її власного помешкання.

— Даруйте, — відповів я, — але я нікого й нізвідки не виставляв. Мене привів сюди ваш конюх, і я стою там, де він мене поставив. А що ж до юнака, то, прошу зауважити, мені чотири роки, і я — цілком дорослий кінь. Окрім цього, мені ще жодного разу не випадало сваритися з кіньми (байдуже, якої статі), бо я волію жити в мирі з усіма.

— Ну, що ж, — буркнула кобила, — поживемо — побачимо. Хоч мені також не личить сперечатися з таким зеленим лошаком, як ти.

Я вирішив пропустити її шпильку.

А пополудні, коли сусідку кудись забрали, Веселун розповів мені про неї.

— Бачиш, — почав він, — вона має препаскудну звичку кусатися, за що її й прозвали Джинджер.[20] А як вона кусалася, коли стояла в твоєму загоні!.. Одного разу так гризнула Джима за руку, що кров пішла, і міс Флора та міс Джесі, які душі за мною не чують, після того боялися навіть зайти до стайні. Раніше вони забігали до мене, приносили всякі смакоти: то яблуко, то морквину, то хліба окраєць… А потім у цьому загоні оселилася Джинджер, і вони вже й дорогу сюди забули, а мені їх так бракує. Ну, нічого, тепер, я думаю, вони знову до мене ходитимуть, якщо ти, звісно, не з кусючих.

Я пояснив йому, що пускаю свої зуби в хід тільки тоді, коли їм сіно, зерно чи хрупаю траву, і мені просто в голові не вкладається, що Джинджер любить кусатися.

— Ну, я не дуже вірю, що Джинджер кусається тому, що любить кусатися, — відповів Веселун. — Просто звичка у неї така шкідлива. Сама вона розказує, що їй ніколи не щастило з власниками, і тут, хоч-не-хоч, заклацаєш зубами. Ота звичка, звичайно, шкідлива, але якщо те, що вона розповідає, правда, то з людьми їй таки справді не щастило. Але ж тут усе інакше! Джон їй годить, як може, Джеймс порошинки з неї здмухує, та й наш господар не візьметься за батіг, якщо бачить, що кінь тямущий і старанний. Тож, як на мене, тут вона могла би і пристойніше поводитися. Розумієш, — додав він із виглядом премудрого коня, — мені вже дванадцять років, я всяке бачив у житті, і можеш мені повірити: кращого місця для коня, ніж тут, в усій Англії не знайдеш. А Джон — найкращий конюх на світі. Він служить тут уже чотирнадцять років. Спробуй знайти ще одного такого стаєнного хлопця, як наш Джеймс! Отож, як не крути, а в тому, що Джинджер перевели до іншого загону, винна тільки вона.

вернуться

19

Фаетон — легкий екіпаж, запряжений одним конем.

вернуться

20

Англійське слово «джинджер» означає імбир — прянощі з різким запахом і смаком.