— Принаймні ти розсудливий, — сказав Орфей.
Про що це він каже?
Та Вогнерукий уникнув питального Фаридового погляду.
— Годі вже, починай читати! — гримнув він на Орфея. — Чи нам ще стовбичити тут аж до сходу сонця?
Орфей подивився, наче хотів щось сказати. Відтак кахикнув.
— Так, — сказав він, — так, ти маєш рацію. Десять років у чужій оповідці — це довго. Читаймо.
Слова.
Слова наповнили ніч запахом невидимих квітів. Слова, сплетені на замовлення, виловлені з книжки, в яку Фарид міцно вхопився, слова, нанизані одне на одного блідими, як тісто, Орфеєвими руками, слова, щоб створити новий зміст. Вони розповідали про інший світ, сповнений чудес і жахів. Фарид вслухався і забував про час. Він уже навіть не відчував, що час узагалі існує. Існував лише Орфеїв голос, що геть не пасував до рота, з якого долинав. Голос стирав вулицю з ямами і убогі будинки, ліхтарі, паркан, на якому сидів Орфей, навіть місяць над чорними деревами. Повітря запахло чимось невідомим і солодким…
«Він може, — думав Фарид, — він справді це може, а голос Орфея робить мене сліпим та глухим до всього, що не створене з літер».
Коли Сироголовий замовк, Фарид збентежено озирнувся, запаморочений від милозвучності тексту. Чому будинки і ліхтарі, заржавілі від вітру та дощу, ще тут? І Орфей, і його собацюра?
Не було лише Вогнерукого.
Фарид стояв на тій же безлюдній вулиці. Не в тому світі.
Фальшиве золото
Бо тепер не було сумніву, що той лиходій продав душу дияволові, а встрявати в діла нечистої сили — неминуча загибель.
— Ні! — Фарид почув у власному голосі страх. — Ні! Що ти наробив? Де він?
Орфей тріумфально підвівся на стіні, усміхнувся, проклятий аркуш усе ще був у його руці.
— Вдома. Де ж іще?
— А що зі мною? Читай далі! Ну, читай!
Все розпливалося за стіною сліз. Він був один, знову один, як тоді, поки не знайшов Вогнерукого. Фарид так затремтів, що не помітив, як Орфей витяг у нього з рук книжку.
— І знову доведено! — долинуло бурмотіння. — Я справедливо ношу своє ім'я. Я володар усіх слів, написаних та промовлених. Ніхто не може зрівнятися зі мною.
— Володар. Що це ти верзеш? — Фарид закричав так голосно, що навіть собацюра прищулився. — Якщо ти так добре розумієшся на своїй справі, чому я ще тут? Гайда, читай ще раз! І віддай мені книжку! — Фарид сягнув по неї, але Орфей відхилився з неймовірною гнучкістю.
— Книжку? Чому це я мушу її віддати? Ти, напевно, і читати не вмієш. Я відкрию тобі таємницю! Якби я захотів, ти б уже був там, але тобі немає чого шукати в його історії, тому речення про тебе я просто не прочитав. Зрозумів? А тепер гибай звідси, поки я не нацькував на тебе мого пса. Коли він був цуценям, пацани — такі от, як ти — кидали в нього камінням, відтоді він ох як любить ганятися за такими, як ти!
— Ти, сучий сину! Брехун! Махляр!
Фаридів голос зірвався. Чи він цього не знав? Чи він не казав Вогнерукому? Несправжнім, як фальшиве золото, був цей Сироголовий. Щось протиснулось поміж ногами, пухнасте, з круглим носом, маленькими ріжками. Куниця.
«Його нема, Ґвіне! — подумав Фарид. — Вогнерукого нема. Ми більше його не побачимо!»
Собацюра опустив безформну голову й повільно ступив до куниці, та Ґвін вишкерив гострі, як голки, зуби, і псюра приголомшено відвернув писка.
Його страх додав Фаридові сміливості.
— Віддавай, ну ж бо! — Він стусонув Орфея худим кулаком у груди. — Аркуш і книжку! Або я розпорю тебе, як коропа!
Фаридові схлипування не зробили його слова й наполовину такими переконливими, як би він хотів.
Орфей лагідно поплескав свого собаку по голові і заклав книжку собі за пояс.
— О, а тепер ми злякалися, правда, Цербере?
Ґвін притиснувся до Фаридових ніг. Ґвінів хвіст тривожно посмикувався. Навіть тоді, коли куниця стрибнула на дорогу та зникла між деревами по другий бік вулиці, Фарид подумав, що, певно, через собаку.
«Сліпий та глухий! — думав він згодом знову і знову. — Сліпий і глухий, Фариде».
Орфей посміхався, як людина, що знає більше за свого співрозмовника.
— Мій юний друже, — сказав він, — я таки перелякався до смерті, коли Вогнерукий вимагав повернути книжку. На щастя, він віддав її тобі, інакше я б не зміг нічого вдіяти. Важко було вмовити замовників не вбивати Вогнерукого, та вони мусили погодитися. Тільки за цієї умови я зголосився на роль наживки… наживки для книжки, бо, якщо ти ще цього не зрозумів, лише вона єдина важить. Йдеться лише про книжку, ні про що інше. Так, вони пообіцяли, що з голови Вогнерукого не впаде і волосина, але про тебе, на жаль, ніколи не йшлося.