Браян не обтяжував себе програмуванням автопілота на зниження; зараз він розпочав цей процес власноруч. Він завів літак у довгий, повільний поворот, і сидіння під ним злегка похилилося вперед, коли «767-й» почав повільно планувати вниз, до хмар на висоті 4000 футів.
— Дуже втішливо, еге ж, — сказав Нік. — Вам варто було стати політиком, друже.
— Сумніваюся, що пасажири зараз почуваються дуже втішно, — відповів Браян. — Про себе я знаю, що ні.
Фактично, йому було страшно, як ніколи під час керування літаком. Порівняно з цією ситуацією, падіння тиску під час того рейсу № 7 з Токіо здавалося дрібною вадою. Серце в його грудях гупало повільно і важко, неначе похоронний барабан. Браян глитнув і почув, як у нього клацнуло в горлі. «Боїнг» проминув 30 000 футів і продовжував зниження. Ті білі безформні хмари тепер поближчали. Вони простягалися від обрію до обрію, немов підлога якогось фантастичного бального залу.
— Мені до всирачки страшно, друже, — промовив Нік Гопвел дивним, хрипким голосом. — Я бачив, як гинуть люди на Фолклендах[113], сам отримав там кулю в ногу, маю на доказ того тефлонове коліно, я лише на волосину врятувався від вибуху вантажівки-бомби в Бейруті — у вісімдесят другому то було, — але ніколи мені не було так страшно, як оце зараз. Певною мірою мені хочеться схопити вас і примусити повернути нас назад, вгору, на таку висоту, на яку тільки спроможна залетіти ця пташка.
— Нічого доброго з того не вийшло б, — відповів Браян. Тон у нього більше не був врівноваженим; він почув у ньому власне серцебиття, від чого голос дріботів, скачучи з крихітними варіаціями вгору і вниз, наче в джизі. — Згадайте, що я вже казав: ми не можемо залишатися в повітрі вічно.
— Сам знаю. Але я боюся того, що під тими хмарами. Або не під ними.
— Ну, ми це з’ясуємо разом.
— Іншого вибору нема, друже?
— Жодного.
«Боїнг-767» проминув 25 000 футів і продовжував зниження.
Усі пасажири перебували в загальному салоні; навіть той лисий чоловік, який більшу частину польоту вперто тримався свого крісла в бізнес-класі, тепер приєднався до них. Ніхто не спав, окрім бороданя в самому хвості. Звідти чулося його безтурботне хропіння, й Алберт Кавснер на мить відчув гостру заздрість — якби ж то він теж міг прокинутися вже після того, як вони опиняться в безпеці на землі, як це майже напевне відбудеться з бороданем, і сказати те, що майже напевне скаже цей бородань: «Де це ми, чорти забирай?»
Єдине, що також порушувало тишу, було тихе рии-ип… рии-ип… рии-ип від Креґа Тумі, який продовжував розчленовувати журнал авіакомпанії. Сидячи з туфлями, глибоко зануреними в купу паперових смужок.
— Приятелю, чи не могли би ви це припинити? — запитав Дон Ґефні. Тоном затятим, напруженим. — Мене воно дратує, хоч на стіну лізь.
Креґ обернувся. Зміряв Дона Ґефні парою широко розплющених, незворушних, порожніх очей. Знову відвернувся. Підніс ближче аркуш, над яким наразі був працював, той виявився східною половиною мапи маршрутів «Американської гідності».
Рии-ип.
Ґефні розтулив було рота, аби щось сказати, та потім щільно його й стулив.
Лорел однією рукою обнімала за плечі Дайну. Дайна обома руками трималася за вільну руку Лорел.
Алберт з Робертом Дженкінсом сиділи одразу перед Ґефні. Попереду Алберта сиділа та дівчина з коротким, темним волоссям, вона трималася так скуто прямо, наче була дротами зшитою. А поперед неї сів Лисий з бізнес-класу.
— Ну, принаймні, нам вдасться дістати щось поїсти, — голосно промовив він.
Ніхто не відгукнувся. Здавалося, пасажирський салон замкнуто в якійсь твердій мушлі напруженості. Алберт Кавснер відчував, як кожна волосинка на його тілі настовбурчилася. Він пошукав утіхи під машкарою Козира Кавснера, того герцога пустелі, того барона «Бантлайна», і не зміг його знайти. Козир пішов у відпустку.
113
Йдеться про війну 1982 р. між Британією та Аргентиною за контроль на Фолклендськими островами.