— Як ви знаєте, — веде далі мадам Лі, — таке трапляється не вперше. Тут було багато дівчат, які обкрадали мене, а тому отримали заслужене покарання: я їх вигнала. Я розповідаю вам про Джейд, бо вона з’явилася тут раніше за будь-кого з вас, проте мусить відповідати за свої дії. Я не хочу, щоб ви спочивали на лаврах і думали, що вам нічого не загрожує тільки тому, що ви пробули тут довше за інших. Я сподіваюся, що ви всі наполегливо працюватимете й приноситимете мені гроші, які заборгували за те, що живете тут і користуєтеся моєю добротою.
Вона робить глибокий вдих.
Ми опустили погляд на свої ноги й килим, на якому сплелися червоні та бронзові виноградні лози. Пальцем по своїй нозі я пробую написати ієрогліф для слова «нефрит»[32] — 玉, «імператор» з косою рискою в одному з кутів. Цей символ схожий на нанизані разом три шматки нефриту. Того самого, який живе в моєму справжньому імені.
— Зрозуміло? — питає мадам Лі, і кожна з нас на своїй маківці відчуває її погляд. Ми киваємо.
— Добре, — каже вона. — А тепер будьте люб’язними з нашими гостями.
Перш ніж зайти в кімнату з вітриною, ми розподіляємося у заведеному тут порядку — наймолодші дівчата спереду, досвідченіші посередині й найвищі — позаду. Я рушаю, щоб стати попереду процесії, але мадам Лі зупиняє мене.
— Піоні, — кличе вона.
Дівчата гомонять і, зиркаючи на мене, рушають у кімнату. Навіть Сваллов, яка заходила туди вже сто разів, змірює мене поглядом, перш ніж зникнути за дверима. Коли ми залишаємося вдвох, мадам Лі підходить ближче. Її пальці перетиснуті перснями.
— Я маю для тебе цікаву пропозицію, — промовляє вона. — Присядь.
Я обережно сідаю, щоб не зім’яти спідниці. Мадам Лі залишається стояти, її очі зблискують і рискають по моєму тілу.
— Сьогодні ввечері до нас прийде особливий клієнт, — каже вона мені. — Син того, хто виявив велику щедрість до тону Хіп Ї. Тон наказав, щоб я безплатно надала йому дівчину на знак їхньої вдячності.
— Цей клієнт, — веде вона далі, — просив дещо дуже особливе. Те, що можеш дати тільки ти. Тобі не кортить дізнатися, що саме?
Я чую, як у мої вуха проникає голос Свон. «Yi ci[33], — щебече вона, — клієнт попросив мене сісти йому на груди й tu[34] мій сніданок. Уявляєте?! І коли я таки це зробила, він da ku[35] від задоволення!».
— Усі давно знають, що в мене найкращі дівчата, — у відповідь на моє мовчання мадам Лі кладе руку мені на стегно. — Проте наш новий клієнт дуже своєрідний. Він хоче бути з дівчиною, якої ще не торкався білий чоловік.
Вона сильніше стискає моє стегно. Її персні впиваються в мою плоть.
— Тепер розумієш, чому ти ідеально для нього годишся? — каже мадам Лі. — Усі мої дівчата вже спали з багатьма, дуже багатьма чоловіками. Усі, крім тебе, Піоні. Ти досі незаймана. Сьогодні ввечері ти станеш ідеальним подарунком для нашого особливого клієнта.
Мадам відпускає моє стегно. Пальцями руки вона злегка змахує по моїй щоці, а потім потирає їх один об одного, крутячи між ними рисову пудру.
— Вважай, що тобі пощастило. Тон буде дуже задоволеним.
Я роблю те, чого від мене очікують. Притиснувши лікті до тіла, киваю й усміхаюся.
— Я поводитимуся з ним добре, — відповідаю я, згадуючи про те, де, ймовірно, зараз Джейд. Я ніколи не дозволю собі опинитись у такому місці.
— Розумничка, — мадам Лі простягає руку, щоб знову погладити мене по щоці.
Щоб не відвернутися, я щосили стискаю долоні в кулак, доки нігті ледь не проколюють плоть.
— Клієнт уже в дорозі, — каже вона. — Ти його на весь вечір.
Перш ніж піти, мадам повертається до мене. Я намагаюся здаватися сильною і сміливою, як це робить Сваллов.
— І ще, Піоні, — моє ім’я стікає з її вуст, — ти зробиш усе, що він попросить.
Вона залишає мене чекати. Я роздумую, яким може бути чоловік з таким побажанням. Чи буде він зі мною ніжним? А якщо поб’є мене, як той нелюд вчинив зі Сваллов? Пригадую синець, який перетворив один бік її обличчя на каламутну калюжу, й уявляю, який вигляд мало б моє лице.
Лампи в кімнаті затінено червоними й чорними абажурами — це додає таємничості. «Це щоб приховати недоліки на наших обличчях, — сказала б Свон. — У темряві навіть пом’яті яблука — і ті гарні».
Кожен звук карети, що проїжджає вулицею, кожен сміх чи крик змушує мене напружуватись і притискати руки й ноги щоразу ближче до тіла. «Як мені це зробити? — запитую себе. — А від цього помирають?». Я вже й не знаю, чи вистачить мені сили, щоб хоча б підвестися з дивана, коли клієнт нарешті з’явиться на порозі.