— Ти не виживеш в Айдахо, якщо тобі вже тут холодно, — каже сивий Семюелу. — Зберися, хлопче! Будь мужиком.
Я злегка штовхаю Семюела ліктем, натякаючи, щоб він не зважав на сивого. Хлопець відхиляється від мене. Я бачу, як Семюел зціпив щелепи, щоб не труситися.
Приїжджає віз. Кучер білошкірий. Він зістрибує з передка й стає збоку біля воза, розглядаючи нас.
— Ти ж ніби казав, що вас четверо, — натякає він сивому на мене.
— Він маленький, — каже сивий і вказує на Семюела. — Той заплатить.
Кучер підходить до Семюела, зміряючи нас обох поглядом.
— Сто, — каже він. — З кожного.
Семюел нервово сміється.
— Сер, це вдвічі більше, ніж платять інші.
— Я сказав сто, — повторює кучер. — Чи в тебе проблеми зі слухом, кулі[39]?
Семюел зітхає. Він лізе в кишеню й дістає гаманець. Кучер пильно дивиться на нього. Поруч з ним я почуваюся крихітною.
— Добре. Оце вже добре, хлопче, — каже кучер, коли Семюел дає йому гроші. — Ну все, сідайте.
Ми залазимо на воза. Я сиджу, підібравши коліна до підборіддя та втиснувши сідниці в дошки. Кучер сідає на передок і кричить до коней: «Вйо!». Віз рушає, стогнучи під нашою вагою.
— Це були гроші нам на їжу та житло, коли приїдемо в Бойсе, — шепоче мені Семюел.
Я знизую плечима, хоч його слова й сіють паніку, бо знаю, що сивий дивиться на нас примруженими очима. Він щось прораховує. Я випинаю підборіддя, сподіваючись, що це додасть мені мужності. Сивий не відводить погляду.
— Нас везуть аж у Бойсе? — питаю Семюела. Я й гадки не маю, як це далеко.
Семюел сміється в рукав сорочки.
— Ні, нас везуть на вокзал.
«Колись давно, — розповідала мені бабуся, — ще задовго до того, як ти з’явилася на світ, британський купець побудував довгу залізничну колію за ворітьми Сюаньву в Пекіні. Він хотів показати імператорському двору досягнення техніки. Але влада злякалася потяга. Він здався їм надзвичайно особливим і неймовірно дивним. Тож залізницю розібрали».
Раніше я уявляла собі потяг чимось середнім між змією та драконом, істотою, здатною літати по всьому світу. Коли ми під’їжджаємо до вокзалу, я чую гуркіт і відчуваю, як від двигтіння землі вібрують мої кістки. Тепер я точно знаю, що права: напевно, потяг — це звір, рухливий і живий.
Візок зупиняється біля квиткової каси. Кучер прив’язує коней до стовпа й підходить ззаду до візка, щоб видати нам квитки.
— Коли приїдете в Бойсе, — промовляє він, — скажете, що вас послав Джорді. Вас доставлять куди треба.
Ми по черзі зіскакуємо з воза. Так дивно знову бути серед людей і почуватися вільною. Уперше за довгий час я розумію, що нікому нічого не винна. Тут білі й китайські обличчя товпляться, тягнуть клунки й багаж, проносяться повз і відхиляються, пробираючись до потяга. Це нагадує мені мої перші дні у Джифу, коли я була приголомшена метушнею й незліченною кількістю голосів. Я знову почуваюся дитиною.
Ми йдемо слідом за сивим до каси, де в нас перевіряють документи й квитки та пропускають. А потім я бачу його. Потяг. Не змію, не дракона, не щось середнє між ними, а велику чорну машину. Вона виблискує на сонці й вивергає дим. Під масивними колесами видно залізничну колію, про яку мені розповідала бабуся. Я дивуюся, як хтось зміг збудувати таку річ.
Китайською «потяг» — це «вогненна колісниця». Такого великого вогню я ще не бачила.
Наше купе в самому кінці потяга. Оскільки я зайва, спати окремо не вийде. Троє чоловіків мовчки кладуть свої клунки на окремі полиці. Ми з Семюелом дивимося одне на одного.
— Я ж казав, — промовляє сивий, — що можете зігріти один одного. — Він і двоє інших здавлено хихочуть і вилазять на свої полиці.
— Якось так, — каже Семюел і дивиться на мене.
— Якось так, — відповідаю я, уникаючи його погляду.
Ми сидимо на полиці й чекаємо. Потяг вібрує з шаленою частотою, його двигтіння лоскоче мої ступні. «Чух-чух-чух-чух», — видихає він. Наче сам пихтить і просить усіх пихтіти разом з ним.
Коли потяг рушає, я хапаю Семюела за руку, а потім згадую, що чоловік так не вчинив би. Увесь мій світ знову рухається, як і тоді, в бочці з вугіллям на кораблі, тільки цього разу… Цього разу я обіцяю собі не потрапити в пастку. Цього разу я прямую до чогось кращого. У мене має вийти.
Із Дайю — у Фена, з Фена — у Піоні, з Піоні — у Джейкоба Лі. Коли вже я знову стану собою? І чи зрозумію тоді, що це справжня я?
Тієї ночі ми з Семюелом втискаємося на нашу полицю. Він просить мене лягти від стіни, бо я менша. Постогнуючи, сивий вкладається на полицю над нами. Матрац злегка прогинається під його вагою, і мені кортить штрикнути його, щоб упевнитися, що сивий досі там. Ми всі подолали довгий шлях, а я навіть не спитала, звідки вони.
39
Кулі (від англ. coolie, яке, зі свого боку, походить від хінді: — «робітник») — низькооплачувані некваліфіковані робітники з Китаю, Індії, Малайзії та інших азійських країн, які працювали на тяжких роботах (переважно на плантаціях і шахтах) в Америці, а також в англійських, голландських і французьких колоніях у XIX — на поч. XX ст.