— Час покаже, — обнадіює мене Лінь Дайю. Ні, не обдурить скрипаля рука. Знає вона, про що плаче ріка.
Рік сну їй був на користь. Відколи натовп розбудив її, Лінь Дайю з кожним днем стає сильнішою, і тепер їй уже не треба таїтися всередині мене. Навпаки, вона вилазить назовні, коли заманеться, і бродить навколо, не питаючи мого дозволу. Вона дедалі більше нагадує мені Лінь Дайю з роману — каверзує, складає вірші та співає про могилу квітів[43]. Її кашель слабшає, і зараз вона просто злегка прочищає горло.
— Не такий він уже й лихий, якщо грає на цінь[44], — каже вона мені. — Я теж граю, і я не лиха. Чи ти забула?
— Ні, — кажу їй, — не забула.
Лінь Дайю розпливається від задоволення, і я починаю замислюватись: а що, як вона має слушність щодо Нельсона?
Полум’я повертається, але цього разу ніжне, як проміння пообіднього сонця, яке розляглося на моїй шкірі. Коли я сплю, воно в мені, а коли прокидаюся — вистрибує назовні, рожево-фіолетове від сонної заграви. Я вишукую загрозу, якої колись боялася, але вона вислизає, витісняється цим новим почуттям, назви якого я досі не знаю.
— Ти можеш сказати, що це? — питаю я Лінь Дайю. Сьогодні вона сидить на прилавку в крамниці й набиває рот замерзлими квітами. Вони мертві, але досі красиві, вкриті крижаною кіркою. Від укусів квіти розламуються і тріщать на її зубах.
— Навряд чи я знаюся на чоловіках, — відповідає вона. З її рота біжить вода, розтікаючись мокрою плямою на підлозі.
— Я зараз не про те, що сталося з тобою, — кажу й підбігаю, щоб витерти калюжу рукавом сорочки.
— Тоді про що?
— Я хочу знати, чи Нельсон Вон лихий. Хочу знати, чи почуття всередині мене хороше, чи погане.
— Рожевим цвітом вкрився персик на весні. Прекрасна панна заспіває нам піснí.
— Припини. Я питаю серйозно.
— Звідки мені знати?! — обурюється вона. — Ще недавно ти не бажала мати зі мною нічого спільного. А тепер глянь на себе! Поради в мене питаєш. Невже ти справді так мені довіряєш?
Якби зараз сюди зайшов покупець або ж Нам і Лум, вони закинули б мене на воза й відвезли б у божевільню. Але я таки хочу дещо висловити дівчині, на честь якої мене назвали.
— Ображаєшся, що я ненавиділа тебе в дитинстві?
Лінь Дайю доїдає останні квіти й облизує кінчики пальців.
— Ти ранила мої почуття, — відказує вона. — Але тепер розумієш, що ненавидіти мене не варто. Тепер ти мене потребуєш. І завжди потребувала.
Я мовчу. Вона й так знає все, що я хочу сказати.
Лінь Дайю вдивляється в мене.
— Нельсон Вон не лихий, — зрештою промовляє вона. — Насправді він мені навіть подобається. Ти питала, хороше це почуття чи погане. Цього я не знаю. Можу тільки сказати, що воно таїть у собі й добро, і зло.
Вона замовкає, а потім сміється:
— Або ж ні те, ні інше?
Мені хочеться спихнути її з прилавка, на якому вона сидить.
— Від цих слів мені мало користі, — гаркаю їй. Я дурне дівчисько, яке розмовляє з привидами.
— Гаразд, — вона підводиться, щоб знайти ще квітів. — Але я сказала тобі те, що вважаю за правду. Не моя вина, що ти надто вперта, щоб мені повірити. Ти завжди була такою, я тобі це казала?
Лум мав слушність — натовп таки повертається. Через сім днів після інциденту ми знову чуємо ті самі голоси, які зливаються в один, відчуваємо той самий тупіт у напрямку наших дверей, коли їхні чоботи чвакають по багну, мокрому снігу та відмерлій траві.
— Небожителі[45]! Сарана єгипетська! Повертайтесь у своє Квіткове царство[46]!
Ми діємо за планом: зачиняємо двері, опускаємо жалюзі й мовчимо. Ні про що не думати, не висовувати носа. Цього разу натовп простоює годину, перш ніж розійтися. Я сиджу, підперши двері спиною, ніби мого тіла достатньо, щоб не дати їм проникнути всередину. Але поруч зі мною так само сидить Лум і каже розправити й виструнчити спину.
— Отак і стають чоловіком, Джейкобе, — промовляє він.
8
У Західному Айдахо трьох китайських шахтарів звинуватили в мародерстві. Їх відвели в ліс і прив’язати косами до дерев. А потім перерізали горлянки.
У Південному Айдахо китайця звісили з воріт на канаті.
У Східному Айдахо чотирнадцятирічного китайського хлопця виволокли з домівки його родини й повісили на мотузці для білизни.
У Північному Айдахо вночі кинули сокиру та розбили ліхтар. Згорів китайський храм, усередині якого палали тіла.
43
Навесні, коли квіти відцвітали, Лінь Дайю, сентиментальна героїня роману «Сон у червоному теремі», збирала опалі пелюстки й зів’ялі квіти та хоронила їх.
44
Цінь, або ґуцінь (піньїнь: qin) — китайський струнний щипковий музичний інструмент, схожий на видовжену цитру.
46
Китай відомий своїми традиціями садово-паркового мистецтва. Це батьківщина хризантем, орхідей, китайської та чайної троянд, нарцисів, камелій та ін.