Вона вбиралася у звичайний одяг, коли інша сестра зазирнула до роздягальні.
— Тебе до телефону, Джилл.
Жінка відповіла на дзвінок, вимкнувши зображення й залишивши тільки звук, поки перевдягалася.
— Це Флоренс Найтінгейл[4]? — запитав баритон.
— Біля телефону. Це ти, Бене?
— Палкий прихильник свободи слова в пресі власного персоною. Крихітко, ти зайнята?
— А як ти думаєш?
— Я думаю про те, як забираю тебе, купую стейк з кров'ю, пригощаю тебе спиртним і ставлю запитання.
— Відповідь та сама: «Ні».
— Не те запитання. Інше.
— О, а ти знаєш іще якесь? Якщо так, то скажи мені.
— Пізніше. Спочатку я хочу задобрити тебе їжею та спиртним.
— Справжній стейк? Не синте?
— Гарантую. Коли встромиш у нього виделку, він благально гляне на тебе.
— Це, напевно, дуже дорого, Бене.
— Це не стосується справи. Що скажеш?
— Вмовив.
— На даху медичного центру. Через десять хвилин.
Вона знову поклала буденний одяг у шафку й надягла вечірню сукню, яку тримала там про всяк випадок. Це була стримана сукня, ледь прозора, з турнюром[5] і підкладками на грудях, так вдало прихованими, що, здавалось, під сукнею нічого й не було. Ця сукня коштувала їй місячної зарплатні, але не виглядала такою дорогою; її ледь вловима сила була прихована, як кілька вбивчих крапель у напої. Джилл задоволено глянула на себе й піднялась на дах.
Там вона загорнулася в накидку, щоб захиститися від вітру, і чекала на Бена Кекстона, коли черговий торкнувся її руки.
— Тут машина, яка супроводжуватиме вас до салону Телбот, міс Бордмен.
— Дякую, Джеку. — Вона побачила таксі з відчиненими дверима, готове рушити будь-якої миті.
Джилл підійшла до нього і сіла. З її язика вже майже зірвався двозначний комплімент Бену за відвагу, коли вона побачила, що його тут не було. Таксі виявилося автоматичним; двері зачинилися, машина піднялася у повітря й описала коло. Коли таксі перетинало Потомак, Джилл чекала, сидячи на задньому сидінні.
Таксі зупинилось на громадській парковці над Олександрією, і там Бен Кекстон сів у машину; таксі знову рушило. Джилл холодно глянула на Бена.
— Які люди! Відколи це твій час став таким цінним, що ти відправляєш робота забрати жінку?
Він нахилився, поплескав її по коліну й спокійно промовив:
— На те є причини, крихітко, є причини... Я не можу дозволити, щоб хтось бачив, як я забираю тебе.
— Чудово!
— І ти не можеш собі дозволити, щоб хтось бачив, що тебе забираю я. Тож охолонь. Я перепрошую. Я падаю в пилюку. Я цілую твої маленькі ніжки... Але так було треба.
— Хм... У кого з нас моральний розлад?
— В обох, і в кожного по-різному, Джилл. Я ж журналіст.
— Я вже думала, що ти хтось інший.
— А ти медична сестра в лікарні, куди вони привезли Людину з Марса. — Він витягнув руки й знизав плечима.
— Продовжуй. Тому я не гідна зустрічі з твоєю матір'ю?
— Тобі дати карту, Джилл? Тут більше тисячі репортерів, не рахуючи прес-агентів, жадібних до грошей нишпорок, вінчелів[6] та ліппманів[7], які масово прибувають сюди з того часу, відколи приземлився «Чемпіон». Кожний з них намагається взяти інтерв'ю у Людини з Марса — і я теж. Наскільки мені відомо, це ще нікому не вдалося. Думаєш, було б розумно, якби нас побачили разом біля виходу з лікарні?
— Хм... Напевно, ні. Але я не дуже добре розумію, до чого ти ведеш. Я ж не Людина з Марса.
Він глянув на неї.
— Та звісно ж, що ні. Але, можливо, ти зможеш мені допомогти зустрітися з ним. Саме тому я і не хотів, щоб хтось бачив, як я тебе забираю.
— Що? Бене, ти перегрівся на сонці. Його охороняють морські піхотинці. — Вона думала про те, що їй самій варта не завдасть значних труднощів, проте вирішила про це не згадувати.
— Так і є. Тож і обговорімо це.
— Не розумію, про що тут іще говорити.
— Пізніше. Я не маю наміру починати розмову, поки не задобрю тебе тваринними протеїнами та етанолом. Спершу поїмо.
— Тепер ти говориш розумні речі. Де? Невже в тебе вистачить грошей на «Нову конвалію»? Ти тепер так багато заробляєш?
Кекстон спохмурнів:
— Джилл, якби ми збиралися повечеряти в ресторані, я не ризикував би, пішовши у ближчий, ніж у Луїсвіллі. А цій таратайці знадобиться щонайменше дві години, щоб дістатись туди. Як щодо того, щоб повечеряти в мене?
— «Сказав Павук до Мушки». Бене, я пам'ятаю останній раз. Я надто втомлена для боротьби.
5
Частина жіночого вбрання, схожа на подушечку, яку підкладали під сукню нижче талії, щоб зробити фігуру пишнішою.
6
Волтер Вінчел — американський журналіст і коментатор, спеціаліст із пліток та вторгненню в приватне життя громадських діячів.
7
Волтер Ліппман — впливовий американський політичний журналіст, який увів в обіг термін «холодна війна».