Усередині було ось що. Уявіть собі форму й розмір пересічної книгарні, лишень перевернутої на один бік. Приміщення було неймовірно вузьким і запаморочливо високим, угору пнулися численні книжкові стелажі — три поверхи книг, а то й більше. Я задер голову (і чому ті книгарні постійно примушують нас задирати голову чи вивертати шию?), та верхівки книжкових стелажів губились у тіні, ніби натякаючи, що нема їм кінця і краю.
Стелажі тісно тулились один до одного, і в мене закралося відчуття, ніби я стою на краю густого лісу — не того привітного каліфорнійського лісу, а трансильванського, що кишить вовками, відьмами й усілякими розбійниками з кинджалами напоготові, які чигають на мене за межею місячного світла. До стелажів було прилагоджено кілька драбин, що совались у різні боки. Зазвичай вони виглядають привабливо, але тут, сягаючи мороку, здавалися якимись лиховісними. Так і шепотіли про різні напасті в тій пітьмі.
Отож я вирішив триматися передньої частини книгарні, куди ще потрапляли промені яскравого полуденного сонця, відлякуючи ймовірних вовків. Стіна обабіч дверей була скляною: товсті прозорі панелі, уставлені в чорні ковані рами, на яких півколом виведено високі золоті літери (задом наперед):
Під літерами, під склепінням півкола, був якийсь символ — дві долоні, зовсім пласкі, ніби виростали з розкритої книги.
Хто ж такий отой містер Пенумбра?
— Вітаю, — з лісу стелажів почувся тихий голос. Тоді вигулькнув чоловік — високий і худий, як одна із драбин, одягнений у світло-сіру сорочку та блакитний кардиган. Він ступав похитуючись і спирався рукою на книжкові полиці. Він вибрався із затінку, і я помітив, що колір кардигана пасує до його очей, які теж блакитні й ховаються в павутинні зморщок. Він був дуже старий.
Чоловік кивнув і легенько махнув рукою.
— Що ви шукаєте серед цих полиць?
Гарно сказано, і хтозна-чому, але від його слів мені стало спокійніше. Я запитав:
— Ви містер Пенумбра?
— Так, я Пенумбра, — він кивнув, — і я є хранителем цього місця.
Я й сам не сподівався, що скажу це, доки слова не зірвалися мені з язика:
— Я шукаю роботу.
Пенумбра кліпнув, тоді кивнув і неквапом рушив до столу, що стояв якраз біля вхідних дверей. То була масивна різьблена брила з темного дерева — надійна фортеця на межі лісу. Він міг би витримати не один день облоги, якби раптом полиці надумали наступати.
— Роботу, кажете. — Пенумбра знову кивнув. Він опустився на стілець за столом і тепер уважно роздивлявся мене зі свого місця. — Ви раніше працювали в книгарні?
— Ну, — озвався я, — у школі я підробляв офіціантом у рибному ресторані, а його власник продавав свою кулінарну книжку. — Книжка називалася «Таємний код» і до найменших подробиць розповідала про тридцять один спосіб, як… Гадаю, ви зрозуміли. — Але це, мабуть, не зовсім те, що треба.
— Ні, зовсім не те, але байдуже, — сказав Пенумбра. — Досвід із продажу книжок вам тут не знадобиться.
Отак… то, може, тут справді суцільна еротика? Я роззирнувся, але не побачив жодного корсета, роздертого чи цілого. Навпаки, на низенькому столику біля мене лежав запилюжений стосик романів Дешила Гемметта[2]. Добрий знак.
— Розкажіть-но, — продовжив Пенумбра, — про вашу улюблену книжку.
Я миттю відповів. Тут нічого й гадати.
— Містере Пенумбра, це не одна книжка, а ціла серія. Може, й не шедевр красного письменства, та й, мабуть, занадто довга, і кінець у неї жахливий, але я вже тричі її перечитував, а ще за її допомогою познайомився зі своїм найліпшим другом, бо в шостому класі ми обидва були схиблені на тих книжках. — Я перевів подих. — Я просто обожнюю «Хроніки Співочих Драконів».
Пенумбра здійняв одну брову, тоді всміхнувся.
— Це добре, дуже добре, — сказав він, розпливаючись в усмішці, що показувала його дрібні білі зуби.
По тому він примружився, з голови до ніг міряючи мене поглядом.
— А ви зможете видертися на драбину?
Отак я й опинився на драбині на рівні третього поверху, якщо відняти поверх із цілодобовою книгарнею містера Пенумбри. Книжка, яку я маю дістати, називається «Аль-Асмарі» і розміщена на відстані в півтори руки ліворуч від мене. Ясна річ, мені треба повернутися на землю й трохи посунути драбину. Та десь далеко внизу Пенумбра гукає:
— Тягніться, мій хлопчику! Тягніться до неї!
Ех, невже я справді мріяв про таку роботу?
Ґудзики пальта
То було ще минулого місяця. А тепер я працюю нічним продавцем у книгарні Пенумбри і вже навчився не гірше від мавпи дряпатися драбиною вгору і вниз. Для цього необхідні спеціальні вміння. Спершу треба присунути драбину, зафіксувати її коліщатка, зігнути коліна і, підстрибнувши, сягнути одразу третього або четвертого щабля. Міцно вхопитися обома руками, відштовхнутись, і ось ви вже висите в п’яти футах[3] над землею. Коли дряпаєтесь, дивитися варто тільки перед собою, у жодному разі не вгору чи вниз; очі треба сфокусувати на тому, що за фут від вашого обличчя, й перед вами пропливатимуть міріади різнобарвних кольорових корінців. Подумки рахуйте щаблі, а тоді, коли врешті дістанетесь потрібного рівня, простягніть руку, щоб узяти необхідну книжку, і… ну звісно ж, потягніться до неї.
2
Дешил Гемметт (1894—1961) — американський письменник і критик, автор уже класичних детективних романів, повістей та оповідань.