Кафедральний собор, шліфований протягом віків у коштовному мороці своїх вітражів, примножуваних без кінця і дозбируваних цілими поколіннями з клейнодів, навішуваних на клейноди, тепер притягує до себе юрби туристів з усього світу. Кожної пори року можна бачити, як із бедекерами[267] в руках вони проходять нашими вулицями. Це вони забирають левову частку місць у наших готелях, перетрушують наші крамниці та антикваріат у пошуках дивовиж і заповнюють наші розважальні заклади. Вони приносять із далекого світу запах моря, часом — політ великих проектів, широкий розмах підприємництва. Трапляється, що зачаровані кліматом, собором, темпом життя, вони осідають надовше, акліматизуються і лишаються назавжди. Інші, виїжджаючи, забирають із собою дружин — звабливих доньок наших купців, фабрикантів та рестораторів. Завдяки цим вузлам чужий капітал частенько інвестується в наші підприємства і розвиває наше виробництво.
Зрештою, господарче життя міста роками протікало без потрясінь і криз. Добре розвинута цукрова промисловість своєю солодкою артерією живить три чверті мешканців. Крім того, в місті є славетна фабрика порцеляни з гарною старою традицією. Вона працює на експорт, до того ж кожен англієць, який повертається від нас додому, вважає справою честі замовити один із отих сервісів зі стількох-то порцелянових виробів кольору слонової кістки з видами собору і міста, що їх виконали учениці нашої художньої школи.
У цілому ж це місто, як і багато інших у цій країні, сповнене достатку й добре загосподарене — в міру заповзятливе і віддане підприємництву, в міру замилуване в комфорті та міщанському добробуті, в міру амбітне і снобістське. Дами розвивають певний ледь не столичний надмір в уборах, панове наслідують столичний триб життя і силкуються підтримувати за допомогою пари клубів і кабаре щось на зразок скромненьких нічних розваг. Розцвітає гра в карти. Їй віддають шану навіть дами, й майже немає вечора, щоб ми не закінчили день в одному з елегантних домів наших друзів за грою, що затягується глибоко в ніч. Ініціатива тут належить знов-таки Елізі, яка виправдовує свою гральну пристрасть турботою про наш товариський престиж — він-бо вимагає, щоб ми часто бували в компаніях, не випадаючи з обігу. Насправді ж вона просто піддалася принадам цього бездумного і дещо збудливого марнування часу.
Часом я спостерігаю, як вона, збуджена грою, вирум’яніла і з блискучими очима, всією душею бере участь у змінних перипетіях азарту. Лампа проливає з-під абажура лагідне світло на стіл, довкіл якого група людей, глибоко зосереджена на віялі карт у долоні, пустилася в уявну гонитву за примарним слідом фортуни. Я майже бачу її — цю вигадану постать, викликану напругою сеансу і ледь не намацально явлену за плечима в того чи іншого. У тиші падають вимовлені впівголоса слова, що означують змінні та круті шляхи везіння. Щодо мене, то я чекаю хвилини, коли тихий і захланний транс охопить усі голови, коли всі, позбувшися свідомості, застигнуть, каталептично[268] похилені, мов над столиком викликання духів, а я непомітно вийду з цього заклятого кола і сховаюсь у самоту своїх думок. Часом, вийшовши з гри, я можу, ніким не зауважений, підвестися з-за столу і тихцем перейти до іншої кімнати. Там темно, лиш вуличний ліхтар засилає здалека світло. Сперши голову на віконну шибу, я довший час отак стою й думаю…
Над зосенілою гущавиною парку ніч невиразно роз’яснюється червонястою смужкою. У спустошеній гущавині дерев сполохані ворони будяться з непритомним кряканням, обмануті симптомами цього фальшивого світанку, зриваються галасливими зграями; це безголів’я, що кружляє і зойкає, насичує хвилюванням і гамором рудувату темряву, переповнену гірким ароматом чаю та облетілих листків. Цей розгардіяш кружлянь і злетів, розлопотівшись на все небо, згодом поступово осідає і влягається, поволі спадаючи на поріділу гущавину дерев і обсідаючи її неспокійною швидкоплинною масою, перейнятою тривогою, розмовами, що змовкають, зойками запитань — і поволі заспокоюється, всідаючись певніше і єднаючись потроху з тишею цієї шелесткої прив’ялості. І знову встановлюється глибока і пізня ніч. Минають години. Притиснувши до шиби гаряче чоло, я відчуваю і знаю: нічого поганого мені вже не станеться, я знайшов собі пристань і спокій. Тепер надійде довга череда років, ваговитих від щастя і ситих, нескінченний потік добрих і блаженних часів. Кількома останніми дрібними й солодкими вдихами я по вінця наповнюю свої груди щастям. Я перестаю дихати. Знаю: як і колись життя, мене прийме з розпростертими обіймами поживна і сита смерть. Я лежатиму, насичений до дна, серед зелені на гарному й доглянутому тутешньому цвинтарі. Моя дружина — як чудово пасуватиме їй вдовина вуалька — буде носити квіти світлими й тихими тутешніми передполуднями. Із дна тієї повняви без меж підноситься наче важка і глибока музика — жалобні, врочисті, глухі такти маєстатичної увертюри. Я чую потужні й ритмічні удари з глибин. Скинувши брови і задивившись у далеку точку, я відчуваю, як волосся повільно встає на моїй голові. Я завмираю і слухаю…
267
Б е д е к е р — тут: туристичний путівник (від прізвища Карла Бедекера, 1801—1859, знаного видавця путівників).