Наступного ранку під час сніданку Еллен сказала: «Я подумала над тим, що ти говорила. Можна я знову стану сміливою і ще раз попрошу тебе про дещо?» Я всміхнулася. «Наступними вихідними запланована чергова піжамна вечірка. Ти не могла би забрати мене увечері? Я просто не готова залишатися надовго». Це сміливість. Та, яку більшість із нас могли б виявляти частіше.
Я також знаходжу сміливість у собі, коли наважуюся ризикнути і розчаруватися. Упродовж багатьох років, якщо я справді дуже чогось хотіла — виступу на певній конференції, підвищення зарплатні або інтерв’ю на радіостанції — я вдавала, що мене це не особливо цікавить. Коли друг або співробітник запитував: «Ти схвильована через це інтерв’ю на телебаченні?», — я стенала плечима і відповідала: «Не впевнена. Це ж нічого особливого». Звісно, насправді я молилася за те, аби бажане здійснилося.
Лише кілька років тому я зрозуміла, що вдавання байдужості, коли тебе щось хвилює, не применшує болю, якщо бажане не відбулося. Однак подібна поведінка притлумлює радість, якщо надії справджуються. Це також створює пустку навколо тебе. Якщо ти применшуєш важливість чогось, твої друзі навряд чи зателефонують, щоб сказати: «Мені шкода, що нічого не вийшло. Я знаю, як ти цього прагнула».
Тепер, коли хтось запитує мене про плани на майбутнє, здійснення яких я дуже прагну, я радше відважуся сказати: «Я так хвилююся, чи вдасться. Я намагаюся залишатися реалісткою, але дуже сподіваюся, що це трапиться». Тоді, якщо не вийде, можна звернутися за підтримкою до друга і сказати: «Пригадуєш подію, про яку я розповідала тобі? Нічого не вийшло, і я така розчарована».
Нещодавно я побачила ще один приклад пересічної сміливості — в дитячому садочку, до якого ходить мій син Чарлі. Батьків запросили на музичне свято, яке підготували діти. Вам це знайоме — двадцять п’ять дітлахів, що співають для п’ятдесятьох з гаком батьків, бабусь та дідусів, братиків та сестричок у залі перед об’єктивами тридцяти дев’яти фотоапаратів. Батьки тримають апарати над головою і хаотично роблять знімки, проштовхуючись ближче до сцени, аби показати дітям, що вони є і прийшли вчасно.
На додачу до цієї штовханини в залі одна трирічна дівчинка, новенька в класі, прорюмсала всю виставу, тому що не побачила мами зі сцени. Виявилося, що матуся застрягла в дорожньому заторі і не встигла на виступ доньки. Коли вона нарешті приїхала, я саме сиділа навпочіпки біля дверей класу, прощаючись із Чарлі. Дивлячись знизу вгору, я побачила, як мати дівчинки увірвалася в кімнату і почала гарячково шукати очима доньку. Я саме хотіла підвестися і показати жінці малу, яку втішала вихователька, як інша матуся проминула нас, поглянула на схвильовану жінку, похитала головою і закотила очі.
Я підвелася, глибоко вдихнула і спробувала вгамувати ту частину себе, якій кортіло погнатися за зарозумілою матусею, що закочує очі, і надерти її завжди пунктуальну дупу. Але дві інші мами підійшли до жінки, що ось-ось готова була розплакатися, і всміхнулися їй. Одна з них поклала їй на плече руку і сказала: «З усіма таке траплялося. Я проґавила останній виступ. Не просто запізнилася. Цілком забула». Я побачила, як обличчя тієї жінки злагідніло, і вона витерла сльози. Інша матуся поглянула на неї і зізналася: «А мій син був єдиним, хто не мав на собі піжами у Піжамний день[5]. Він досі говорить мені, що це був найгірший день у його житті. Усе буде добре. Ми всі в одній упряжі».
Коли жінка підійшла до своєї доньки, яку все ще заспокоювала вихователька, вона виглядала спокійною. Це допомогло їй, коли донька з усіх ніг кинулася до неї. Матері, які підійшли, щоб поділитися своїм власним досвідом помилок, виявили сміливість. Вони знайшли час, аби зупинитися і сказати: «Ось що сталося зі мною. Ти не одна така». Вони не мусили затримуватися і ділитися своїм досвідом; а могли завиграшки приєднатися до параду ідеальних батьків і промарширувати повз неї.
Як показують ці історії, сміливість спричиняє ланцюгову реакцію. Щоразу, коли ми чинимо сміливо, ми робимо всіх довкола нас трішки кращими, а світ — дещо сміливішим. А нашому світові не завадить стати трохи добрішим і хоробрішим.
Готуючись написати книгу про сором, я читала про співчуття все, що лише знаходила. І нарешті віднайшла те, що пов’язувало історії, почуті під час опитувань, у праці американської буддистки Пеми Чодрон. У своїй книзі «Місця, які лякають тебе» (The Places That Scare You) Чодрон пише: «Співчуваючи, ми, можливо, боїмося власного болю. Співчуття — це відважний чин, який вимагає вміння розслаблятися і дозволяти собі поволі наближатися до того, що нас лякає»[6].
5
Благодійний захід у школах на підтримку дітей, що хворіють на рак та інші важкі хвороби, які вимагають тривалого перебування в медичних закладах. (Прим. перекл.)