У визначенні Чодрон мені найбільше подобається її чесність щодо того, якими вразливими нас робить співчуття. Якщо ми придивимося уважніше до походження слова «співчуття» (так, як ми робили зі словом «сміливість»), то зрозуміємо, чому співчуття зазвичай не є першою реакцією на страждання. Слово «співчуття» буквально означає «переживати з кимось». Не думаю, що співчуття — це наша інстинктивна реакція. Гадаю, наша перша реакція на біль — власний або чужий — це самозахист. Ми захищаємо себе, вишукуючи, кого або що можна звинуватити. А інколи виправдовуємо себе, засуджуючи інших або прагнучи негайно виправити ситуацію.
Чодрон пише про нашу схильність до самозахисту і радить бути чесними й поблажливими до себе, навіть коли нам кортить замкнутися в собі: «Плекаючи співчутливість, ми охоплюємо свій досвід у всій його повноті — наші страждання, співпереживання, а також жорстокість і страх. Так і повинно бути. Співчуття — це не взаємини між цілителем і зраненим. Це стосунки рівних. Лише пізнавши власний морок, ми здатні зрозуміти морок інших. Співчуття стає справжнім, коли ми визнаємо нашу спільну людську сутність»[7].
У моїй історії Ешлі наважилася зануритися у морок разом зі мною. Не для того, щоб допомогти мені або виправити щось. Вона просто була поруч, як рівна, тримаючи мене за руку, поки я блукала у нетрях власних почуттів.
Один із найбільших (і найменш обговорюваних) бар’єрів на шляху до співчуття — це страх встановлювати особисті кордони і нагадувати людям про відповідальність за їхнє дотримання. Я знаю, це звучить дивно, але вважаю, що розуміння взаємозв’язку між особистими кордонами, відповідальністю, прийняттям і співчуттям зробило мене добрішою людиною. До духовного пробудження я була приємнішою особою, проте лише зовні — засуджувала інших, обурювалася, кипіла від злості, але тримала почуття у собі. Нині, гадаю, я стала співчутливішою, менш схильною засуджувати інших й обурюватися і значно серйозніше ставлюся до особистих кордонів. Гадки не маю, як ця комбінація виглядає для інших, але особисто мені вона надає сили.
До цього дослідження я чимало знала про кожну з цих властивостей, але не розуміла, як вони взаємодіють. Під час опитувань учасників мене збило з пантелику усвідомлення, що чимало людей, здатних на справжнє співчуття, — це люди, які чітко встановлюють особисті кордони. Мене це приголомшило.
Ось що я дізналася: суть співчуття — це насправді прийняття. Що повніше ми приймаємо себе та інших, то співчутливішими стаємо. Авжеж, непросто ставитися з розумінням до людей, коли вони кривдять і використовують нас або не зважають на наші почуття. Це дослідження допомогло мені усвідомити, що, коли насправді хочемо навчитися співчувати, ми повинні почати встановлювати власні кордони і пояснити людям, що вони відповідають за свою поведінку.
Ми живемо в культурі звинувачення — хочемо знати винних і те, як вони відповідатимуть за це. В особистих, суспільних та політичних сферах ми часто кричимо і тицяємо пальцем у винуватців, але зрідка вимагаємо від людей відповідальності. Бо як це зробити? Просторікування й обурення так нас виснажують, що вже не залишається сил на те, аби обміркувати розумне розв’язання проблеми і втілити його в життя. Це стосується як влади у Вашингтоні і фондової біржі на Уолл-стрит, так і навчальних закладів та наших осель — гадаю, саме оцей обурено-звинувачувальний, а потім надто втомлений і лінивий, щоб довести справу до кінця, спосіб мислення став причиною того, що ми уповні віддаємося праведному гніву і майже не залишаємо місця для співчуття.
Хіба не було би краще, якби ми стали добрішими, але наполегливішими? Як змінилося би наше життя, якби в ньому було менше люті і більше відповідальності? Як виглядали би наші взаємини на роботі і вдома, якби ми менше звинувачували інших і мали би більше поваги до особистих кордонів?
Нещодавно мене запросили до розмови з групою корпоративних лідерів, які намагалися провести у своїй компанії складну реорганізацію. Один із менеджерів проекту сказав, що, послухавши мій виступ про небезпеку зловживання відчуттям сорому як інструментом управління, він почав непокоїтися через те, що шпетив членів своєї команди. Він розповів мені, що, коли відчуває справжнє розчарування, завжди вишукує винних і критикує їхню роботу на загальних зборах персоналу.
7
Pema Chödrön, The Places That Scare You: A Guide to Fearlessness in Difficult Times (Boston: Shambhala Publications, 2001).