У книжці «Соціальний інтелект: нова наука людських взаємин» (Social Intelligence: The New Science of Human Relationships) Деніел Ґоулмен досліджує, як останні відкриття в медицині і нейронауці підтверджують, що ми створені для взаємин з іншими людьми, і що наші стосунки формують нашу біологію, так само як і досвід. Ґоулмен пише: «Навіть буденні зустрічі діють як регулятори мозку, викликаючи емоції, деякі з яких бажані, інші — ні. Що більше ми прив’язані до кого-небудь емоційно, то потужнішою є взаємодія»[9]. Дивовижним — хоча, можливо, і не дивним — є те, що цей взаємозв’язок, який ми відчуваємо у відносинах з іншими людьми, впливає на розвиток і функціонування нашого мозку.
Через вроджену потребу у взаємозв’язках брак спілкування має відчутні і небезпечні наслідки. Інколи нам лише здається, що ми її маємо. Розвиток технологій, наприклад, створює фальшиве враження близькості, якої насправді нема, — принаймні вона не та, якої ми потребуємо. У нашому схибленому на технологіях світі ми плутаємо товариськість і взаєморозуміння. Те, що ви «на зв’язку», не означає, що вас бачать і чують. Насправді надмір комунікативності може означати, що ми гайнуємо більше часу у Facebook, аніж спілкуємося віч-на-віч з людьми, які по-справжньому важливі для нас. Заходячи до ресторану, я безліч разів бачила, як батьки розмовляють по мобільному, тоді як їхні діти пишуть повідомлення або грають у відеоігри. Навіщо взагалі сидіти разом?
Коли ми розмірковуємо над визначенням душевної близькості у стосунках і над тим, як легко переплутати технології з живим спілкуванням, нам потрібно також подумати, як розвінчати міф про самодостатність. Одна з найбільших перешкод на шляху до близькості — це велике значення, яке ми надаємо самодостатності. Невідь чому ми поставили знак рівності між успіхом і відсутністю потреби в інших. Багато хто з нас готовий простягнути руку допомоги іншим, але самі ми не наважуємося попросити про допомогу, коли вона нам потрібна. Ми наче поділили світ на «тих, хто пропонує допомогу» і «тих, хто допомоги потребує». Правда полягає у тому, що ми належимо до обох категорій водночас.
Від чоловіків і жінок, які живуть щиросердним життям, я чимало дізналася про те, як давати і приймати, але немає нічого важливішого за це:
Поки ми не навчимося приймати від щирого серця, не зможемо навчитися давати від щирого серця. Поки ми засуджуємо себе за те, що погоджуємося на допомогу, ми, свідомо чи несвідомо, засуджуємо тих, кому допомагаємо.
Упродовж багатьох років я вважала важливою свою допомогу родині. Я допомагала у кризових ситуаціях, позичала гроші або дораджувала. Я завжди з радістю допомагала іншим, але ніколи б не зателефонувала братові або одній із сестер, аби попросити допомоги, особливо під час буревію сорому. Якби хтось саме тоді закинув мені, що я засуджую людей, яким допомагаю, я б затято заперечувала. Але тепер я розумію, що, ніколи не просячи допомоги і повсякчас пропонуючи її, я підвищувала власну самооцінку.
На момент зриву я потребувала допомоги. Мені необхідна була підтримка, дружня рука і порада. На щастя, я наважилася звернутися по допомогу до молодшого брата і сестер, і це цілковито змінило наші родинні стосунки. Я отримала дозвіл «розклеюватися» і бути недосконалою, а вони змогли поділитися зі мною своєю силою і неймовірною мудрістю. Якщо стосунки — це енергія, яка струменіє між людьми, ми повинні пам’ятати, що вона має текти у двох напрямках.
Шлях до щиросердного життя — це не дорога найменшого опору. Це дорога свідомості й відповідального вибору. І, якщо чесно, у певному розумінні це альтернативна культура. Готовність ділитися своїм досвідом, відчувати біль інших і підтримувати зв’язок із ними у цьому роз’єднаному світі — це не те, чого можна досягти мимохідь.
Виховувати у собі сміливість, співчуття і плекати стосунки з людьми означає дивитися на життя та людей довкола і казати: «Я тут, із вами, усією душею».
У пошуках сили кохання, душевної близькості й самодостатності
Кохання — це найважливіше почуття у нашому житті, це пристрасть, за яку ми готові битися або загинути, але, попри це, ми не вважаємо за потрібне замислюватися над дефініціями. Без визначень ми навіть не можемо безпосередньо говорити або думати про нього.
9
Daniel Goleman, Social Intelligence: The New Science of Human Relationships (New York: Random House / Bantam Dell, 2006).