Як засіб пересування кінь відігравав значну роль у поховальному ритуалі, перевозячи померлого у потойбічний світ. Функції коня та вола щодо цього збігаються. Тому черепи, а іноді і кістяки коней трапляються у насипах курганів та на перекриттях поховань, у комплексах святилищ та жертовників. Для особливо’ урочистих випадків робилося опудало коня. Залишки такого опудала виявлено над похованням 3 у кургані 5 біля с. Новогупалівки Запорізької області. Тіло небіжчика було закрите двох’ярусним дерев’яним щитом, на який і поставили опудало коня. При дослідженні тут було знайдено череп, кістяк та кінцівки ніг. У сусідньому кургані відзначено жертвоприношення семи коней та чотирьох овець, що стосується цього ж часу.
Розвиваючись, культ коня поступово витісняє вшановування бика, хоча ще протягом деякого часу згадані культи співіснують. Матеріали дослідження наскельних малюнків Кам’яної могили свідчать, що брили із зображенням биків відносяться до першої половини II тис. до н. е. Після руйнування цих брил з’являються малюнки з конями[443].
За доби бронзи відомі поклоніння й іншим живим істотам: вівцям, свиням, птахам, зміям. Система вірувань була досить складною та різноманітною у різних груп населення.
Поховальний культ залишив нам найбільшу кількість матеріальних свідчень і виступає як одна з форм релігії, пов’язаних із культом предків. Тож розділити їх на археологічному матеріалі практично неможливо. Поняття “поховальний культ” охоплює сукупність релігійних обрядів, що стосуються померлих, та пов’язані з цими обрядами вірування[444]. На жаль, відомі вади археологічної інформації не дають можливості простежити ряд дій із тілом небіжчика. Тому доводиться звертатися до етнографічних джерел.
Враховуючи, що населення України у бронзовому віці було індоєвропейським, за винятком невеликого масиву фіно-угрів на північному сході, за основу взята схема поховального обряду індоєвропейців, розроблена на лінгвістичному та етнографічному матеріалі.
Реконструйовано такі фази індоєвропейського поховального обряду: 1) приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру; 2) транспортування тіла до місця поховання на возі; 3) віддання тіла разом із жертовними тваринами, а іноді і людьми вогню в основному варіанті обряду, землі та воді в інших його варіантах, узливання вина у вогонь; 4) створення із кісток небіжчика його зображення, тобто ритуального двійника; 5) спорудження тимчасового житла для двійника небіжчика; 6) поховання урни з кістками. Суть ритуалу полягає у символізації переправи до іншого світу[445].
Ця схема, запропонована Вяч. Вс. Івановим, загалом відповідає археологічним фактам бронзової доби, що підтверджує можливість етнічних реконструкцій за археологічними джерелами. Де в чому вона має бути доповнена та перевірена.
Першу фазу похоронного обряду (приготування тіла до поховання, початок оплакування та трауру) на археологічному матеріалі простежити важко. Відомі окремі спроби муміфікації та надання небіжчикові певної пози, коли тіло доводилося зв’язувати. Здебільшого померлого укладали у зібганому положенні на лівий чи правий бік, рідше — на спину із зігнутими у тазових та колінних суглобах ногами, практикувалися і випростані поховання.
Друга фаза обряду (транспортування тіла на возі до місця поховання) документується наявністю за доби бронзи возів, запряжених спочатку волами, а потім кіньми. Деталі таких возів виявлено при дослідженні поховальних пам’яток. Відомі зображення поховальних кортежів у мистецтві індоіранських та фракійських племен. Проте транспортні залишки, використовувані при похованні, не обмежувалися візками. У зимову пору року послуговувалися саньми, а біля с. Чорнокінці на Тернопільщині виявлено залишки кремації у дерев’яному човні[446].
Третя фаза (віддання тіла вогню, землі чи воді) зафіксована у перших двох варіантах у всіх етнічних груп населення України бронзової доби. Загалом практика трупоспалення переважала у праслов’янського, прабалтського та фракійського населення, в інших групах фіксується спорадично. У цей же час обряд інгумації, тобто поховання небіжчика у землі, також відомий повсюди, переважав у індоіранських племен степової смуги та протофракійського населення Подністров’я. Наведений факт поховання у човні свідчить про можливість поховань у воді. Нас не повинні дивувати різні типи поховань у представників однієї і тієї ж етнічної спільності, общини і навіть сім’ї. Відомі факти поєднання обрядів кремації та інгумації в одній могилі. Строкатість поховальних обрядів у етнічно однорідного населення відзначається етнографами[447]. Чинники впливу на поховальну обрядовість могли бути найрізноманітнішими. Звідси й різні типи поховань.
445
Иванов Вяч. Вс. Реконструкции структуры, символики и семантики индоевропейского погребального обряда // Исследования в области балто-славянской духовной культуры: Погребальный обряд. — М., 1990. — С. 6—11.
446
Крушельницкая Л. И. Культура Ноа // Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья: Энеолит, бронза и раннее железо. — К., 1990. — С. 101, рис. 30.