Одну з перших спроб це зробити здійснив В. О. Городцов[2], зіставивши основні типи речей кіммерійського часу, що були поширені на сусідніх із Північним Причорномор'ям територіях (Західна Європа, Кавказ, Середня та Східна Росія), з північнопричорноморськими типами. В результаті було вирізнено деякі зразки зброї та знарядь праці, які дослідник визначив як кіммерійські. Більшість цих предметів належала до зрубної культури.
Уявлення про зрубну культуру як власне кіммерійську існувало в історіографії тривалий час. Але поступово з'ясовувалося, що зрубна культура відділялась від скіфської значним хронологічним періодом — IX—VІІІ ст. до н. е., протягом якого існувала археологічна культура, відома зараз як культура типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз. Викладемо коротко історію вирізнення цієї культури.
1952 р. вийшла друком стаття О. І. Тереножкіна, де автор уперше об'єднував у єдину культурно-хронологічну групу поховання у курганах Чорногорівському, Камишеваському, Малій Цимбалці тощо, яку датував найпізнішим передскіфським часом[3]. Майже одночасно побачили світ ще дві роботи, де розглядалися пам'ятки типу скарбу бронзових виробів, знайдені у м. Новочеркаську 1939 р. Ці пам'ятки були віднесені до VIIІ—VII ст. до н. е. та інтерпретовані чи то як скіфські, чи то як кіммерійські[4].
Розробку кіммерійської проблеми продовжив О. І. Тереножкін. Він переконливо довів, що найпізніша передскіфська культура поділялася на два послідовні хронологічні етапи — чорногорівський (приблизно 900—750 рр. до н. е.) та новочеркаський (приблизно 750—650 рр. до н. е.). Вчений також обґрунтував два основні висновки: 1) культуру типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз можна розглядати як культуру історичних кіммерійців; 2) ця культура не трансформувалася у скіфську, а змінилася останньою на початку VI ст. до н. е. суто механічно, оскільки формування скіфської культури відбулося задовго до VII ст. до н. е. у глибинних районах Азії[5].
У цих працях визначаються основні риси кіммерійської культури, тепер її пам’ятки досить легко виокремити з усієї маси степових поховань доби раннього заліза.
Кіммерійські поховання — головне археологічне джерело для вивчення цього досить таємничого народу, оскільки його поселення нам невідомі. Поховання здійснювались у прямокутних або овальних могилах, над якими споруджували курган, чи використовували для цього ритуалу курган раніших часів, у насип якого «впускали» могилу. Іноді стіни могильної ями обшивали деревом. З цього ж матеріалу робили й перекриття над могилою. У чоловічі поховання клали зброю та вузду, зрідка тут ховали й бойових коней небіжчика. Інвентар жіночих поховань скромніший і складався головним чином з ліпної кераміки. Нині відомо близько двохсот таких пам’яток, що дає змогу детально вивчати історію і культуру цих кочових племен.
Проте існує й інша думка. За однією гіпотезою, термін «кіммерійці» взагалі не є назвою конкретного народу, а перекладається за допомогою іранських мовних паралелей як «рухомий кінний загін»[6]. Автор цієї гіпотези вважає також, що «скіфи» і «кіммерійці» становили загони двох близьких за культурою, але різних скіфо-сарматських племен. Якщо перший термін справді відбивав племенну назву, то справжня «назва племені, до якого належав перший рухомий загін — кіммерійці Геродота, — мабуть так і залишиться невідомою». Таким чином, за одним дотепним зауваженням, кіммерійці, які на сторінках історичної літератури з напівлегендарного народу поступово ставали історичною реальністю, відтак знову перетворилися на легенду[7]. Справді, таке суперкритичне ставлення до кіммерійської проблеми є невиправданим. Більшість письмових свідчень про цей народ ґрунтується на знаннях їхніх наступників — скіфів та грецьких колоністів Північного Причорномор'я, які вважали кіммерійців цілком конкретним народом. Та й слід його у давній історії залишився досить глибокий.
Відлуння історичних подій, пов'язаних з ім'ям кіммерійців, стосується передусім їхньої навали на територію Малої Азії та у прилеглі райони. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» — головній праці грецького вченого Страбона, який жив на межі нашої ери (64/63 р. до н. е. — 23/24 р. н. е.), але використав у своїй книзі й значно давніші джерела. За його свідченнями, кіммерійські напади на Малу Азію почалися ще за часів Гомера або трохи раніше [Strabo., 1, 2, 9; III, 2, 12].
2
Городцов В. А. К вопросу о киммерийской культуре // ТСА РАНИОН. — Л., 1928. — 2. — С. 46—60.
3
Тереножкин А. И. Памятники предскифского времени на Украине // КСИИМК. — 1952. —№ 47. — С. 3—14.
4
Иессен А. А. К вопросу о памятниках VIII—VII вв. до н. э. на юге Европейской части СССР // СА. — 1953. — 18. — С. 49—110; Его же. Некоторые памятники VIII—VII вв. до н. э. на Северном Кавказе // ВССА. — М., 1954. — С. 112—131.
6
Дьяконов И. М. К методике исследований по этнической истории (киммерийцы) // Этнические проблемы истории Центральной Азии в древности. — М., 1981. — С. 98—100. Близька до цієї гіпотези й позиція І. В. Кукліної: Куклина И. В. Этногеография Скифии по античным источникам. — Л., 1985. — 205 с.
7
Нейхардт А. А. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии. — Л., 1982. — С. 78.