Про землі, звідки приходили загони цих небезпечних ворогів, малоазійські греки, сучасники Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е. ст.), майже нічого не знали. Як свідчить цитований вище уривок з «Одісеї», вони уявляли їхню землю як країну суцільного мороку, неподалік якої знаходився вхід до царства померлих. Тобто кіммерійські землі були північною ойкуменою відомого тоді грекам світу[8].
У середині VIIІ ст. до н. е. кіммерійці брали участь у знищенні Фрігійського царства, що знаходилось в центрі сучасної Анатолії. Близько 654 р. до н. е. вони захопили Сарди — столицю Лідійського царства у західній частині Малої Азії, і цар Лідії Гіг загинув у битві з ними. Кіммерійці зруйнували й такі центри іонійських греків, як Магнесія та Ефес.
Загрожували вони й іншим містам. У Страбона збереглися написані у цей період рядки грецького поета Калліна про «військо грізних кіммерійців» [Strabo., XIV, 1, 40], а на території Мілета, великого грецького поліса Малої Азії, археологи знайшли систему укріплень, побудованих для захисту від кіммерійської навали[9].
Згадуються кіммерійці й у ассирійських джерелах другої половини VIII ст. до н. е. На території Передньої Азії тоді розгорталися бурхливі події. Зокрема, наприкінці VIII ст. до н. е. дуже загострилось суперництво між двома великими державами давнього Сходу — Ассирією та Урарту. Супротивники пильно стежили один за одним. Приблизно між 722—715 рр. до н. е. ассирійські агенти повідомили з Урарту, що володар цієї країни Руса І зазнав тяжкої поразки саме від кіммерійців. Трохи пізніше — 714 р. до н. е. — військо ассирійського царя Саргона ІІ. завдало рішучого удару Урарту, а Руса І кинджалом заподіяв собі смерть. Проте щасливий переможець не набагато пережив свого супротивника — у 705 р. до н.е. загинув і він. Не виключено, що свою смерть Саргон II знайшов таки у битві з кіммерійцями. У 679—678 рр. до н. е. кіммерійці напали на Ассирію, але зазнали поразки. Стосунки кіммерійців з Ассирією були не тільки ворожими — кіммерійці перебували тут як наймане військо. Проте використати здобутки своїх перемог на Близькому Сході кіммерійцям довго не судилося — вторгнення скіфських загонів і наступне встановлення тут скіфського панування поклало край кіммерійській навалі, а частина кіммерійців увійшла до складу скіфського об'єднання. В усякому разі, з другої половини VII ст. до н. е. у передньоазіатських документах згадується лише ім'я скіфів.
Одна з таємниць, на які так багата кіммерійська історія, полягає у тому, що дані писемних джерел про кіммерійські напади на Малу і Передню Азію не збігаються з археологічними матеріалами. Досі на цій території фахівцями не знайдені речі, що характерні для північнопричорноморської культури типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз. Матеріали, що походять з цієї території і якось стосуються північних кочовиків, є типовими зразками ранньоскіфської культури. Зокрема, це стосується й виявлених на території сучасної Турції відомих комплексів з Норшун-Тепе і Анатолії[10]. У Малій Азії знайдено й північнопричорноморські матеріали часів, що передували писемним свідченням кіммерійської навали. Так, під час розкопок легендарної Трої виявлено кераміку, типову для зрубної культури[11]. Проте саме період найбільшої активності кіммерійців у зазначеному регіоні є в археології тією лакуною, заповнити яку поки ще дуже важко.
На думку дослідників, основні маршрути кіммерійських вторгнень до Малої Азії і суміжних регіонів проходили через Балкани (О. І. Тереножкін) або вздовж східного узбережжя Чорного моря (Є. І. Крупнов, І. М. Дьяконов). Слід зазначити, що у цьому випадку археологічні матеріали виявилися більш інформативними. На користь західних шляхів свідчить досить помітне поширення на півдні Середньої Європи (передусім — в Угорщині, Румунії, навіть у Словаччині й Південній Австрії), а також на Балканах, зокрема у Сербії, речей чорногорівсько-новочеркаського типу чи виготовлених за їх зразками, головним чином зброї та кінської вузди. Ці знахідки є підґрунтям для висновку про тісні контакти тогочасного населення східноєвропейських степів із західними сусідами і, можливо, є наслідком кіммерійських походів через територію Балкан. У сучасній Болгарії біля сіл Єнджа та Білоградець виявлено два поховання, споруджені для кіммерійських ватажків.
Подібна ситуація спостерігається й на території Північного Кавказу. Тут не тільки виявлено численні поховальні пам'ятки чорногорівсько-новочеркаського типу, а й простежується глибокий вплив степовиків на культуру аборигенного населення. Знайдено тут і речі, характерні для культури західних сусідів кіммерійців — фракійців, що також можна пояснювати пересуванням кіммерійських племен на широкому просторі європейського півдня.
8
Дьяконов И. М. История Мидии. — М.;Л., 1956. — С. 229—230; Скржинская М. В. Древнегреческий фольклор и литература о Северном Причерноморье. — К., 1991. — С. 75.
10
Vuslat Unal. Zwei Graber eurasischer Reitemomaden im nordlichen Zentralanatolien // Beitrage zur allgemeinen Archeologie. — Bonn, 1982. — 4. — S. 65—81; Hauptmann H. Neue Funde eurasischer Steppennomaden in Kleinasien // Beitrage zur Altertumskunde Kleinasien. — Festschrift fur K. Bittel. — Mainz am Rhein: Ver. P. von Zabem. — 1983. — S. 251—270.
11
Златковская T. Д. К вопросу об этногенезе фракийских племен // СЭ. — 1961. — № 6. — С. 82—84.