Глава 2
Територія давніх слов’ян (за даними мовознавства)
Важливе місце в дослідженні слов’янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку нерозривно пов’язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов’янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть». Вони досить успішно вирішили питання зв’язку слов’янської мови з іншими індоєвропейськими мовами і, таким чином, показали слов’ян як окрему етнічну спільноту у сім’ї індоєвропейських народів. Разом з тим слід мати на увазі, що методи історико-діалектологічного дослідження, які спираються винятково на мовний матеріал (порівняльно-історичний, внутрішньореконструктивний тощо), надійно показують послідовність певних явищ у часі («що раніше від чого») та зв’язки мов і діалектів («що з чим пов’язано»), але вони не можуть вказати на абсолютний час розвитку тих чи інших особливостей або на конкретні географічні райони мовних контактів[17]. Таким вимогам відповідають історико-археологічні матеріали, тому «тільки узагальнені археологічні дані можуть бути критерієм для перевірки історично реальної можливості тих чи інших лінгвістичних гіпотез, що висуваються при спробах реконструкції доісторичних етапів створення, розвитку і розпаду мовних груп»[18].
Тому суто лінгвістичні ідеї мовознавців XIX — першої половини XX ст., а також необхідність комплексного вивчення проблем етно- і глотогенезу, яку усвідомлював визначний російський філолог та історик О. О. Шахматов, поступово набирають нового змісту в зв’язку з успіхами археологічної науки, яка у повоєнні роки почала стрімко нагромаджувати матеріали. Праслов’янська проблема, тобто проблема виникнення,, розвитку та розпаду реконструйованої початкової єдності слов’янських мов, перетворилась із мовної на етномовну, тобто на проблему формування, розвитку та розпаду племінного союзу, що користувався системою реконструйованої праслов’янської мови. Оскільки методи порівняльно-історичного мовознавства не вказують прямо на абсолютну хронологію мовного розвитку та на географічні межі функціонування праслов’янської мови (якщо така система існувала реально, а не є набором реконструйованих ознак, що насправді існували не одночасно), то робляться спроби її вирішення з допомогою інших джерел, які краще піддаються хронологізації та локалізації. Таким чином, майже всі лінгвісти після Другої світової війни, розробляючи проблеми слов’янського етногенезу, тією чи іншою мірою звертаються до досліджень археологів. З іншого боку, багато археологів використовують висновки мовознавців, які уможливлюють етнічне визначення «німих» археологічних пам’яток.
Дослідження останніх років показали, що одним із ефективних шляхів етномовної інтерпретації давніх культурно-етнографічних комплексів є звернення до ономастичних даних. Найбільші успіхи тут пов’язані з дослідженням східноєвропейської гідронімії. Картографування архаїчних слов’янських назв річок дозволяє визначити райони розселення давніх слов’ян та намітити шляхи їх розселення. Найбільш відомі в цьому плані роботи В. М. Топорова та О. М. Трубачова, присвячені аналізу гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров’я, а також Верхнього Подністров’я[19]. В результаті досліджень виявилось, що слов’янські назви найбільш чітко і кількісно простежуються на південь від Прип’яті й Десни, по Дніпру до ріки Псел і на Лівобережжі у межиріччі Псла та Орелі. В Правобережжі на півдні вони простежуються до верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході у верхів’ях Дністра та Прип’яті. На північ від Прип’яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов’янськими назвами. З півдня в лісостепову смугу України, головним чином в межиріччя Дністра та верхів’я Прип’яті, заходять гідроніми іллірійського та фракійського походження, а на Лівобережжя — іранські. Германські гідроніми складають на схід від Вісли лише сім назв[20].
Таким чином, з’ясувалося, що центральна частина лісової смуги Східної Європи в дослов’янську добу була заселена балтомовними племенами. Але якому періоду відповідає ця ситуація?
18
Горнунг Б. Б. Из предыстории образования общеславянского языкового единства. — М., 1963. — С. 12.
19
Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. — М., 1962; Трубачев О. Н. Названия рек Правобережной Украины. — М., 1968.
20
Баран В. Д. Славяне в середине I тыс. н. э. // Проблемы этногенеза славян. — К., 1978. — С. 9, 10.