Аби відволіктися, він і сам вступив у недовгу боротьбу з ременем безпеки.
Поки Деснос виїжджала з парковки, — а температура в салоні знову знижувалася, — Ньєман усвідомив, що, хоч його й вважають запеклим жінконенависником, він ніколи не мав кращого напарника за жінку — Івану Богданович, його нинішню колегу, його маленьку слов’яночку, його білочку...
Ця думка зігріла йому серце, і він зміг заговорити спокійним тоном:
— Розкажіть мені про слідство. На якому ви етапі?
6
— На жаль, нічого нового. Посланці мовчать, як риби. Експертиза на місці нічого не дала, тож досі чекаємо на ґрунтовніші висновки.
Аби підтримати бесіду, Деснос пустилася в довгий виклад про общину.
У XVI столітті анабаптисти втекли від гонінь у Швейцарії та Німеччині до Ельзасу. Серед цих різноманітних груп — менонітів, гуттеритів, амішів — лише посланці залишилися тут, адже вважали, що отримали від Бога священний дар — цю землю, яка родила неповторне вино.
Насправді ж один місцевий вельможа, зворушений їхньою вірою, у XVII столітті офіційно передав їм у володіння цю територію, яка займає понад 300 гектарів. Відтоді вони не зрушили з місця. Проста община в чорно-білому одязі, яка ні перед ким не звітувала і чітко, як годинник, виробляла свій ґевюрцтрамінер.
Тепер авто їхало в напрямку долини Флоріваль, де тече річка Лаух. Ньєман уже дивився на карті: землі посланців розташовувалися за десяток кілометрів на схід від Бразона, біля підніжжя Ґран-Балон, найвищої гори масиву Воґези.
Погода була хороша, Ньєман не міг цього заперечити, але це залите сонцем підвечір’я його насторожувало.
— Розкажіть мені про вбивство, — раптом перебив він жандармку.
— Отакої, ніщо не вказує на те, що це було вбивство!
— Я читав, що обвалилися опори, які тримали склепіння. У звіті йдеться про саботаж.
— Поки що ми ні в чому не впевнені.
— А коли будете?
— Невідомо. Експерти, залучені до...
Розслідування по-французьки. Минув тиждень, а поліція й досі дожидала, як чекають на сантехніка, чалапаючи по щиколотки у воді.
Тепер Ньєман упізнавав місцевість: вони проминули пагорби, які оточують Ґебвіллер і на яких вирощують кілька найвідоміших сортів винограду в регіоні. Скільки разів він їздив цими дорогами на велосипеді... Тоді про посланців говорили стиха, наче про якесь загадкове плем’я в чудернацьких костюмах.
Раптом перед Ньємановими очима з’явився паркан із табличками на рівних інтервалах: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».
— Під’їжджаємо до Маєтку, — прокоментувала Деснос.
— Не дуже гостинно.
— Посланці нікого не турбують і хочуть, аби й їх не турбували.
Флік вчув злісну нотку в тоні Деснос. Він зрозумів, на чиєму вона боці.
— Чому від розтину спершу відмовились?
— Це суперечить їхнім принципам. Вони захищають цілісність людського тіла. А також відмовляються від переливання крові.
— Серед матеріалів справи небагато протоколів допитів. Ви не опитували свідків, які мешкають у цих околицях?
— У яких околицях? Капличка розташована просто поруч із землями посланців, а всі, кого ми опитували, або відмовились говорити, або давали ухильні відповіді. І вони не могли підписати свідчення.
— Чому?
— «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого»[2], — каже Ісус у Євангелії від святого Матвія. Цей припис забороняє їм давати присягу.
Або Деснос добре проштудіювала це питання, або ж була дуже наближеною до посланців.
— Розкажіть мені про Самюеля. Я читав, що він був єпископом общини.
— Він вів служби, от і все.
— Він не був їхнім ґуру?
— Єдиний ґуру анабаптистів — це Ісус.
Деснос справді досконало виконувала свою роль посередниці. Тим часом за вікном проносилися виноградники, так само оточені колючим дротом, обвішаним табличками «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».
— На вашу думку, як вони переживають смерть Самюеля?
— Зі смиренністю. Вони не з тих, хто жалітиме себе. Поки що єдиний їхній клопіт — це вчасно зібрати врожай.
Ньєман — знову-таки за фліківським кліше — прямо засоціював збір врожаю з елітним вином і грошима — багатством, яке посланці накопичили впродовж століть.
— Я так розумію, вони також ставлять себе вище за матеріальні питання?
— Так і є. Ніщо нікому не належить. Виноробством керує кооператив, а прибутки йдуть на рахунок фонду.
— А секс?
Жандармочка, схоже, обурилась.
— Що це за запитання?
— Ви ж доросла людина. У Маєтку ніколи не було подібних проблем? Насильство над неповнолітніми? Скарги про зґвалтування?
— Ні.
Вона відповіла стиха, тоном, який видавав її розчарування. Вона ніби хотіла сказати: «Оце і є ваш великий паризький флік...».
Ньєман не став наполягати. Ні боротьби за владу, ні фінансових питань — та й сексуальний скандал одразу можна було виключити: з мотивом у цій справі голяк.
— Чому Самюель пішов того вечора до каплиці?
— Він наглядав за реставрацією. Щодня туди ходив.
— Хто знайшов тіло?
— Посланці, вночі. Захвилювалися, коли він не повернувся до льохів. Під час збору врожаю вони працюють день і ніч.
— У каплиці було що красти?
— Ні.
— Церква розташована не на території Маєтку, і вона католицька. Чому община фінансує її ремонт?
— Вони викупили її на початку XX століття. Для них це місце має символічне значення. Упродовж століть вони часто ховались там від гонінь.
Ньєман вирішив перевірити це пізніше.
— Я не отримав звіту про розтин.
— Нам щойно його відіслали.
Кажучи це, Деснос просунула руку між спинками і покопалася в своєму портфелі, який лежав на задньому сидінні. Ньєманові знову відкрився півмісяць ліфчика, білосніжного, мов дитячі пелюшки.
Він одразу ж занурився у звіт. Знову розчарування. Ньєман ніколи ще не читав такого стислого звіту судмедекспертизи. А проте травм було багато. У Самюеля був розтрощений череп і сильно ушкоджені внутрішні органи. Ребра проштрикнули легені, грудну клітину втисло в міокард, тонка й ободова кишки проступили крізь м’язи черевної порожнини, а селезінка й підшлункова, трохи глибше, луснули.
Більше жодних уточнень у документі не було. Ні токсикологічних аналізів, ні зауважень щодо характеру поранень.
— Хто це нашкрябав? — запитав Ньєман, підводячи погляд.
— Патрік Циммерман.
— Схоже, він нечасто складає подібні звіти.
— Це точно, він педіатр. У нього є диплом судмедексперта, але він ніколи не працював у цій галузі.
— Що це за дурня?
— Посланці погодились на розтин за умови, що тіло Самюеля не забиратимуть далеко від Маєтку.
— У сенсі?
— Доктор Циммерман працює в диспансері в Бразоні. Там він і оглядав труп. Посланці його знають. Вони час від часу звертаються до нього, коли в них хворіють діти. Вони йому довіряють.
Усе це здавалося повним безглуздям, але Ньєман здогадувався — Шніцлер погодився, щоби хоч якось просунути справу й покінчити з суперечками.
Флік вирішив перейти до самого м’ясця:
— Ви могли б назвати цю общину сектою?
— Я чекала на це запитання, — промимрила Стефан саркастичним тоном.
— Відповідайте.
— Точно ні. Община існує вже понад п’ять століть.
— Час тут зовсім ні до чого.
— Я маю на увазі, що їх можна вважати просто маргінальним відгалуженням християнства. Принаймні так уважає Miviludes.
Miviludes — Міжміністерський орган нагляду й боротьби проти сектантських рухів — стежить за всіма угрупованнями релігійного чи містичного характеру у Франції. Ці хлопці знають свою справу.
— Якщо порівняти їх із класичними сектами, — повела далі Деснос, — посланці не відповідають жодним критеріям.
— Приміром?
— У секти завжди є лідер. У посланців його нема. Немає в їхніх рядах і боротьби за гроші чи владу. Вони живуть замкненою спільнотою, мирно працюють.