Івана потрапила в яблучко — але, як завжди, в них не було жодного доказу. Подібні обвинувачення були приречені на провал. Діти помирають щороку в один і той самий час? Посланці вигадають пояснення, посилаючись на мертвого лікаря, якому можна було приписати будь-що.
Ньєман знову відчув себе двигуном, який постійно кашляє та глухне. Щоразу, коли зринав важливий елемент, коли повертався ключ живлення, все одразу ж завмирало через брак пального чи енергії.
А проте в цьому застої вони все ж наближалися до вбивці.
Тут убивали дітей.
І це був ніфіговий мотив.
Вочевидь, якісь батьки більше не хотіли гратися в євгеніку та вирішили прибрати подвижників зла.
Цієї миті у Деснос задзвонив телефон. Її бурякове обличчя не виражало жодних емоцій. Через кілька секунд вона простягнула слухавку Ньєманові.
— Це до вас.
— До мене?
Флік упізнав голос за долю секунди:
— Я знайшов код, який ти шукав, — сказав Аперґіс.
— Тобто?
— Те, що приховують фрески.
70
— Посланці не люблять зображень. Вони проти ікон. Бог невимовний. Бог невидимий.
Івана розглядала чоловіка, який говорив до Ньємана, по-королівськи ігноруючи їх із Деснос. Ще один сраний жінконенависник, перевдягнений у ченця, або ж навпаки. Вона навіть не була впевнена, що він належить до якогось конкретного ордену, з його-то хутряною шапкою і бородою садгу[32].
— Тож усі ці історії з фресками не в’яжуться з їхнім культом. Анітрохи. Тому я звернувся до єдиного, що їх цікавить: до невидимого.
Ерік Аперґіс, якого також кликали Антуаном, говорив так, ніби слова самі злітали з його губ, без жодних зусиль чи емоцій. Івана не могла відірвати погляду від його рук. Нігті на них були чорні, як заслінка печі. Водночас усипані перснями пальці нагадували прилавок ринку десь на Ґоа.
— Важливо тут не те, що намалював Отто Ланц, а те, чого він не намалював...
Перед ним були хрестом розкладені чотири фотографії, а посередині залишався великий незайнятий простір.
— Я зачепився за приховані розписи на обваленому склепінні. Якщо я правильно зрозумів, тебе цікавлять передусім вони.
— Саме так, — підтвердив Ньєман, аби показати, що уважно слухає.
— Ланц замаскував свою таємницю один раз — під фальшивими фресками, а тоді вдруге приховав її поміж справжніми розписами.
— Поясни.
— Ці чотири сцени ілюструють епізоди, взяті з книги Буття, першої книги Старого Завіту. Навіщо брати за основу цей том? Чому не згадати книгу Нова чи не зобразити сюжети з Нового Завіту? Це вже було перше послання. Чи принаймні перший елемент якоїсь системи.
Антуан указав гачкуватим пальцем на верхню частину хреста.
— Тут можна впізнати третю главу книги Буття: Адам і Єва.
Івана відчувала нетерплячість, мало не ворожість Ньємана. Від нього кабінетом просто-таки пульсували негативні хвилі. Поки що аскет не повідомив їм нічого нового.
— З лівого боку хреста Ланц зобразив Вавилонську вежу, або ж одинадцяту главу книги Буття.
Ніхто навіть не глянув на фото.
— Навпроти, — повів далі чоловік із пороху, — глава 27: історія про суперництво Якова і його брата. Врешті, унизу — смерть Рахилі, про яку ведеться в главі 35.
— І це все, що ти дізнався? — раптом вибухнув Ньєман. — Те, що ми і так знали від початку?
— Зачекай-но.
Антуан ще раз провів пальцями по світлинах, наче ворожбит по картах таро.
— Вибір сцен не має жодної логіки. Деякі з них, як-от смерть Рахилі, ніколи не зображаються в церквах. І я не знаю жодного прикладу на світі, щоби ці чотири сюжети розташовувалися на одній стіні чи на одному склепінні.
— І що?
— Послання в іншому. Послання в цифрах.
— У цифрах?
Івана відчула мурашки. Цей обвуглений святий Миколай знайшов розгадку. Як казала Рашель: «Важливо не те, що намальовано, а те, що не намальовано. Ви ніколи не дізнаєтесь нашої таємниці».
— Глава 3 книги Буття, потім 11, тоді 27 і нарешті 35. Сюжети взяли з кожної восьмої глави.
— Цифра 8 щось означає?
— Анічогісінько.
— Еріку, блядь, не тягни вже!
Облат підняв руку в заспокійливому жесті. Він нагадував пісочний годинник, у якому крізь горлечко неспішно сиплеться тоненька цівка.
— Послухай мене уважно, — попросив він. — Повторюю, ці сцени були обрані з кожного восьмого розділу, починаючи з перших людей. Але навіть дитина помітила б, що між другим і третім зображенням інтервал становить не вісім, а шістнадцять глав.
— Ну і?
— Бракує однієї глави. Одного етапу, який входить до системи, але якого Отто Ланц не намалював.
— НУ І?
Антуан тицьнув пальцем у порожнє місце посередині хреста.
— Відсутня картина по центру фрески відповідає главі 19 книги Буття.
— Про що в ній ідеться?
— Про знищення Содому та Гоморри.
— І як це може бути пов’язано з посланцями?
— Ця частина історії — ніяк, але там є продовження...
Ньєман нахилився, впершись руками в стіл — Івана знала цей жест: зазвичай він робив так, щоби стриматись і не дати підозрюваному ляпаса.
— Та бляха, народжуй вже!
Несподівано Антуан звівся на ноги й застиг, опустивши голову й поклавши руки на груди, наче для молитви.
— Продовження — це історія Лота.
І він узявся оповідати цілий епізод зі Старого Завіту.
— Лот, — повів Аперґіс, — був племінником Аврама. Він жив із дружиною в Содомі. Одного дня він виказав гостинність двом янголам, яких відправив Господь. Увечері містяни прийшли до його гостей, вочевидь, щоб їх зґвалтувати. Лот втрутився й навіть запропонував натомість двох своїх дочок. Чоловіки наполягали, і Бог наслав на них сліпоту. Він попередив Лота, що над Содомом і Гоморрою, сусіднім містом, піде дощ із вогню й сірки. Лот якраз встиг утекти зі своїми дочками й дружиною. На жаль, жінка обернулася, щоб поглянути на охоплене вогнем місто, і перетворилася на соляну статую...
Тепер Антуан міряв кроками кімнату, розмахуючи вказівним пальцем, немов насилаючи прокляття.
— Не можна було озиратися на гріхи Содому, на кару Божу... Усе це було справою Господа.
Ньєман ступив крок у його напрямку, мабуть, щоби потрусити його за петельки.
— Потерпи, Ньємане, — спокійно мовив той. — Тоді Лот із двома своїми дочками знайшов прихисток у печері. Однієї ночі, стурбовані, що не знайдуть чоловіків у цій пустелі й не матимуть дітей, дочки напоїли батька та з’єдналися з ним. Із цього кровозмішення походять два племені, моавитяни та аммонітяни.
Ньєман гупнув кулаком по столу. Івана й Деснос підстрибнули.
— І чим усе це може нам допомогти?
Антуан усміхнувся.
— Племена, породжені інцестом, тобі нічого не нагадують?
Ньєман став перед аскетом.
— Нам відомо, що посланці практикують інцест, і то впродовж століть. Це гидко, це жахливо, як завгодно, але це надто давня історія, щоби становити мотив для вбивства, шариш?
— Дай мені договорити. Лот для них — такий собі зразок. Точніше, я думаю, що посланці ототожнюють себе з одним із двох племен, породжених його дочками, аммонітянами. У кожному разі, саме на це Отто Ланц хотів указати їм своєю... ненамальованою фрескою.
— Чому саме з цим племенем?
— Бо вони поклонялися одному конкретному божеству, Молоху, а староєврейською його ім’я пишеться: МЛХ.
Івана здригнулася: це воно. Це справді воно.
— Молох, — запитав Ньєман, — це той, кому приносили в жертву дітей?
— Саме так.
Івані сяйнула ідея:
— А в Біблії уточнюється, як саме їх приносили в жертву?
— У вогні.