Івана недбало схопила ствол і поспіхом засунула його в кобуру.
— Я знаю, де Рашель.
75
Побачивши стодолу, вона одразу зрозуміла, що її здогад правильний.
Ця будівля з червонуватого дерева, з цинковим дахом, така невибаглива, справжній зразок простоти, була ідеальним прихистком для Рашель.
— Це що таке? — запитав Ньєман, ідучи з пістолетом у руках.
— Ясла маленького Ісуса, — пробурмотіла Івана. Тоді кивнула на «ґлок»: — Сховайте мені це. Зараз не час.
Ньєман послухався з невдоволеним виглядом. Вони підійшли до споруди з урочистістю, якої майже не усвідомлювали. Івана штовхнула подвійні двері й одразу помітила в сутіні дівчину, яка сиділа на лавці з сірого дерева. Тій самій, на якій мила флікині ноги.
У стодолі так само пахло кізяком, у кутках так само стояли сільськогосподарські машини. А коли вони зайшли, під дахом так само спурхнули пташки. Однак цієї ночі будівля з її балками із нешліфованого дерева ще більше, ніж попереднього разу, скидалася на церковний неф. Примітивне культове місце, де найпростіших слів і навіть тиші вистачало, щоби засвідчити свою віру.
Рашель була не сама.
На її руках спав Жан.
Вона скидалася на п’єту, але Івана радше пригадала фотографію Юджина Сміта, яка приголомшила її в підліткові роки, — «Томоко Уемара у ванні». Знімок японської матері, яка купає свою скалічену від народження дитину, жертву отруєння ртуттю в затоці Мінамата.
Тут була та сама гармонія, та сама ніжність, яка дорівнювалась до священної краси шедевру. Сила любові, промениста, сліпуча, завжди потужніша за страшні удари долі.
Вони підійшли, Ньєман — тримаючи руку на «ґлоку», Івана — сховавши кисті в кишені: вона не хотіла, щоби Рашель бачила її рану.
Посланниця, схоже, була рада її бачити. У її очах знову сяяла спільницька веселість перших днів. А ще вона анітрохи не здавалася здивованою, що Івана уникла вірної смерті.
Ньєман, який ніколи не був проти ще одного кліше, промовив:
— Усе скінчено, Рашель.
Він не діставав наручників, але це було питання часу. Рашель вивільнила руку, якою підтримувала потилицю Жана — хлопчик міцно спав і, не прокидаючись, зарився в складки чорної сукні, — та приклала вказівний палець до губ.
— Не розбудіть його. Я й так ледве його приспала.
Вона кинула погляд на Івану. Флікиня мимоволі знову відчула ту неймовірну радість, те глибоке умиротворення, якого зазнала, коли дівчина мила їй ноги.
Тоді посланниця глянула на свого сплячого сина. На її губах блукала посмішка, наче ця мить, ці обійми їй снилися...
— Жакоб пообіцяв мені, що ніколи не принесе Жана в жертву, — додала вона пошепки.
Флікині здалося, що дівчина переводить подих, але насправді вона намагалася щось проковтнути. Лише тепер Івана зрозуміла, що Рашель плаче.
— У вас є діти? — запитала вона Ньємана, підводячи голову.
— Ні.
— Сумно казати це, але я завжди любила Жана більше за двох моїх дівчаток. Чи радше це йому завжди було потрібно більше любові.
Вона почала легко колисати дитину.
— Я кажу так не тому, що він більш вразливий, а тому, що він не знає нічого, крім любові. У його свідомості лише світло... І я завжди намагалася бути на рівні. Невинність для людини — це виклик, щомиті. Поруч із ним я почуваюся ближчою до Господа, до цього безхмарного спокою, протилежності людської натури.
Її лице напружилось. Очі вкрилися млою, наче у них сталевим пером ввели темне чорнило.
— Тож навіть якщо Жан приречений, він проживе до останнього дня, відведеного йому Богом, під моїм захистом.
Івана була вражена, але Ньєман, схоже, не купився на її слова.
— Усі ці роки, — відрізав він, — вас не бентежило, що інших дітей приносять у жертву.
Рашель поблажливо всміхнулася крізь сльози. Ньєман описував усе надто просто, надто грубо.
— Самюель і Жакоб казали, що це ціна за наш урожай.
— Ви маєте на увазі вино?
Дівчина реготнула, на цей раз явно зневажливо.
— Я маю на увазі нашу кров. Чистота нашого роду зростає ціною винищення рецесивних генів. Щороку нам доводиться спалювати наші відходи, тобто цих хворих дітей, завдяки чому народжуються, так би мовити... успішні зразки.
Дівчина закинула голову назад і стулила повіки. Попри юний вік, вона вже мала силу великих проповідників, тих, що, віщаючи зі своєї катедри чи зі своєї гори, підпорядковують собі всіх інших.
— «Накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов’яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї»[34].
— Як ти могла приймати такі звірства? — перебила її Івана.
— Настає момент, коли вірувати означає просто дослухатися до наказів.
— Хто знав про жертвоприношення? — запитав Ньєман, як флік, що любить збирати всі ниточки докупи.
— Жакоб, Самюель, Циммерман і ще кілька людей. Я дам вам їхні імена.
Івана підхопила на льоту:
— Циммерман робив це за гроші?
— Ні. Він був із наших. Чи не найцінніший. Він погодився жити серед світських, щоби діставати необхідні для нашої місії препарати.
Івана впізнавала свою «дівчину з перловою сережкою», знаючи, що перлина тут — це зерно чистого божевілля. Рашель не бачила жодних проблем у тому, щоб пиляти пальці Марселю чи щороку класти на жертовний вівтар жменьку дітей, якщо це слугує закону «Ordnung і Gelassenheit».
— Скільки поколінь триває це звірство?
— Із часів Отто Ланца.
Івана вже знала відповідь, але вона також була фліком. Завжди потрібно розставити всі крапки над «і», навіть якщо це цвяхи, які вбивають у хрест.
— Ти брала участь у церемонії?
— Я відвозила дітей до лікарні.
Івана відчула електричний розряд. На якусь секунду їй захотілося вбити цю зловісну істоту.
Але Ньєман витягнув із кишені пробірку, яку прихопив із собою.
— Це смертельна доза?
— Ні.
— Діти мали бути живі на момент жертвоприношення?
— Інакше це не було б жертвоприношенням.
Івана помітила знаряддя — довгу ручку з трьома спицями на кінці, — яке здалося їй ідеальним інструментом, аби видряпати посланниці очі. Але Ньєман, не зводячи погляду з Рашель, схопив свою напарницю за комір, аби втримати на місці. Одна ця хватка незворушного чоловіка, який робив свою роботу, незважаючи ні на що, розтопила її гнів.
Спокій фліка походив на мотузку, яка з’єднує альпіністів, — на спуску треба просто триматися за неї.
— Ви готові підписати зізнання? — запитав Ньєман, ніби хотів чітко означити, що це був допит.
— Моя місія завершена, — прошепотіла Рашель, гладячи волосся каліки. — Троє демонів, які слугували нам ватажками, мертві. Цього року не принесли в жертву жодної дитини. І жодної більше не принесуть.
Івана звільнилася від Ньєманової хватки та підійшла до Рашель.
— Твій тютюн, — наказала вона.
Рашель уперше здивувалася.
Тоді поволі вивільнила праву руку й засунула її в кишеню. Чи був у цьому якийсь ризик? Івана так не думала, але в разі чого була готова вихопити з кобури пістолет. «Be my guest»[35], — подумала вона.
Але Рашель, урешті, простягнула їй свій домашній тютюн, свої неймовірні папірці для самокруток, сірники тривалого горіння.
Івана вирвала все це в неї з рук і покрокувала до дверей стодоли.
76
До світанку було ще далеко, хоч небо й здавалося рожевим від багать. Земля в пастці ночі здавалася чорнішою, ніж будь-коли, твердою, щільною, як багаторічна мерзлота. Водночас фумароли згаслих вогнищ надавали їй розгарячілого, вулканічного вигляду.
Івана здригнулася і повернулася до своєї справи.
— Чорт, — тихо лайнулась вона.
З її раною було нереально скрутити цигарку. Проте вона не здавалась, покладаючись головно на ліву руку.
— Що ти твориш? — запитав Ньєман у неї за спиною.