— Куди ви діли той камінець?
— Та... викинув! — відповів Циммерман зі щирим подивом.
Ньєман кинув погляд на Деснос, яка стоїчно пітніла в своїй парці.
— Ви знищили настільки важливий доказ?
— Тіло було вкрите уламками. Його помили, а шматки піщаника викинули. Коли ми з асистентом знайшли ще один, то просто позбулися його, от і все. У ньому не було нічого особливого.
— Це мали вирішувати експерти-криміналісти.
— Про що ви говорите?
Флік проігнорував запитання й поцікавився:
— На тому уламку піщаника не було фарби, шматка фрески?
— Ні. То був запилений камінець не більше за п’ять сантиметрів завдовжки...
Ньєман помовчав. Лікар брехав, але флік не мав жодного уявлення, чому.
— Мені сказали, що посланці зрештою погодилися на розтин, тому що його мали провести ви.
— Справді?
Ця історія починала діяти Циммерману на нерви, і він цього не приховував. Стоячи біля рослин, він схопив пульверизатор і почав пшикати на них невеличкими хмарками. Тепер із цигаркою в зубах, у перев’язаному поясом халаті, він нагадував зубожілого аристократа, що бореться зі старими маніями.
— Ви їх знаєте, хіба не так? — не відступав Ньєман.
— Інколи вони приводять до мене своїх малих. Диспансер відповідає їхнім критеріям.
— Тобто?
— Він безкоштовний. Потискаєш руку — і йдеш собі з рецептом.
— Із якими хворобами вони звертаються?
— Нічого особливого. Бронхіти, астми... Зазвичай вони й самі справляються, за допомогою рослин чи ще бозна-чого, але інколи їхні народні ліки не діють.
— Ви буваєте в Дієцезії?
— Їздив туди раз чи два. Через зовсім малих дітей.
— Як це було?
— Дуже дивно. Вони прийняли мене у величезному, але порожньому сараї. Мати не випускала з рук своє дитя, навіть під час огляду.
— Ви брали з них гроші за візит?
— Ні.
— Чому?
— Зовсім не та атмосфера. Важко пояснити, але... коли ви потрапляєте на їхню територію, то відчуваєте, що ваші звичні цінності там не діють...
Стефан Деснос енергійно закивала. Вони обоє мали поблажливий вираз, притаманний людям, які пережили близькосмертний досвід: «Вам не зрозуміти».
Ньєман не став наполягати. Ця теплична спека, цей нікчемний персонаж, цей халтурний звіт... Йому раптом усе набридло, і він розпрощався, як це роблять фліки:
— Добре. Я попрошу вас залишатися на зв’язку.
— А куди ж я дінусь?
— Ви збиралися піти, ні?
— Я йду на пенсію, але поки залишаюся в місті. Я, наче виноградна лоза, встиг укорінитися.
Ньєман натягнув увічливу посмішку. Лікар із козацьким чубом і затуленим рукою обличчям не справляв враження людини, на яку можна розраховувати.
Вони з полегшенням вийшли на холод.
— А я й не помітила цю деталь із камінчиком. Ньєман зупинився й поглянув на Стефан Деснос.
У пітьмі, закутана в стьобану куртку й споряджена, як солдат на фронті, вона втратила трохи своїх чарів. Не страшно. Вони повернуться за нагоди — або ні. Це вже неважливо.
— Цей камінчик, — відповів він, — це початок розслідування. Справжнього, фліківського розслідування.
Деснос хотіла щось сказати, але Ньєман уже сідав у «меган». Ще одна втрачена нагода проявити люб’язність. Теж не страшно.
Мабуть, у нього ще буде така можливість... або ні.
13
Фламенко — це було для неї вже трохи занадто. Ці хрипкі акорди, ці надламані голоси — все це створювало враження, ніби їй розривали серце міцними кігтями. Уже за кілька секунд її очі наповнювалися слізьми, а гіркий смуток пік у животі, наче виразка.
Чимало сезонних робітників були старими добрими циганами, які наче приїхали просто із Сент-Марі-де-ля-Мер[4]. Щовечора вони грали «Кармен» довкола вогнища і зовсім не виглядали втомленими.
Івана ж ледве ворушилася. Руки й ноги не розгиналися, спину звело, а через задишку навіть курити було проблематично. І цей біль... Боліло водночас ніде і всюди. Біль пронизував її тіло, танцював, прогулювався ним як завгодно, де-не-де затримуючись на довше, тоді перекидаючись на іншу частину, не даючи Івані спокою.
Вона відійшла від гурту й поволочилась до великих столів, із яких уже все прибрали. Сезонні працівники в сутінках виглядали майже комічно, принаймні неочікувано: ці жінки й чоловіки, які провели цілий день перевдягнені в амішів, тепер ходили в потворних лосинах, поношених пуховиках і натягнутих по самі брови шапках.
Івана помітила Марселя, який простягнувся на одній із дерев’яних лавок, розставлених довкола столів. Над його обличчям танцював рожевий світлячок — чоловік потягував джойнт, втупившись у небо.
— Поділишся?
Марсель підвів голову й відразу простягнув їй косяк. Від першої ж затяжки — найкращої — Івану ніби підкинуло до зірок, або принаймні таке було відчуття. Вона вже сто років не торкалася травки, але щоразу, коли вживала її — єдиний наркотик, який вона ще собі дозволяла, — то відчувала гостру насолоду, в котрій завжди містилося своєрідне попередження.
— Ніяк не можу тебе прошарити, — сказав Марсель, підводячись, аби забрати косяк.
— Тобто?
Чоловік усівся ближче — вони походили на двох учнів, які втекли зі шкільного свята.
— Ти виноградної лози в житті не бачила, це зрозуміло. А якщо хочеш закосити під якусь офіціантку, тебе видають руки.
Івана опустила очі на свої долоні, які ставали тут справжнім прокляттям. Спробувала ковтнути, але від трави пересохло в роті.
Треба було вирішувати: блеф чи зізнання. Або ще краще — проміжний варіант. Напівбрехня — це також і напівправда.
— Я не сезонна робітниця. Я журналістка.
Марсель зробив іще одну затяжку. Довкола його пальців закружляли червоні іскорки, схожі на крихітних вогняних зміїв.
— Гаразд, — сказав він із повним ротом диму, — тепер усе зрозуміло.
— Я веду розслідування про посланців. Моя редакція хоче глибоку розвідку про секту, а проникнути сюди можна тільки зараз.
— Ти трохи запізнилася.
Івана розреготалася. Пара й дим обіймалися, ніби двійко закоханих. Флікиня вже була накурена.
— У нашій конторі не дуже стежать за графіком збору винограду. І то нам пощастило, що посланці беруться за це так пізно.
— Це точно. І в якій же газеті ти працюєш?
Івана стиснула долоні між ногами й кілька разів похитала головою, всміхаючись, наче їй ніяково. Але це було радше гиготіння дезорієнтованої під кайфом людини.
— Цього я тобі не можу сказати.
Марсель і собі реготнув. Івана уявила, як вони двоє мали виглядати, — сидять на лавці та корчаться від реготу. Гідні представники людства.
У темряві, за межами світляних кіл від вогнищ і переносних LED-ліхтарів, за ними спостерігали посланці на конях.
— Це якось пов’язано зі смертю Самюеля? — запитав Марсель плавним голосом.
— Ні. Ми ще до того вирішили провести розслідування.
— Але ж це плюс, так?
Тон чоловіка ніби мінералізувався, так наче його рот складався лише з кісток і зубів.
— І так, і ні. Зараз усі ЗМІ про це пишуть. Так що це радше мінус. Але якщо я вичеплю якусь сенсацію...
— Нічого ти не доб’єшся.
— Чому ти так кажеш?
— Бо я тут працюю вже шостий рік, і якщо ти сподіваєшся на щось похмуре, типу вбивства, замаскованого під нещасний випадок, чи ще якусь таку фігню, то на тебе чекає розчарування.
Івана, загублена в конопляному тумані, раптом віднайшла думку:
— Ти маєш на увазі, що вони не можуть скоїти злочин?
— Посланці — ненасильницька община, і це не порожні слова. Вони ніколи не піднімуть руку на свого.
— А хтось, хто не належить до общини?
Марсель пирснув. Дивитися на його зуби було лячно — здавалося, що, сміючись, він от-от виплюне один чи два.
— Ти маєш на увазі, хтось із нас?
Він кивнув на темні силуети, які розходилися спати. Цигани нарешті припинили свій концерт.
4
Містечко на півдні Франції, куди у травні з’їжджаються на паломництво роми з усієї Європи.