Отже, про пса я написав до «Родинної газети» — це ж дуже важливе дискусійне питання! Наше суспільство стурбоване долею тварин — тож, я переконаний, відповідь не забариться. А щойно мій лист надрукують, я надішлю копію чорнявій журналістці. Стаття у журналі «Ніжність» теж уже вийде, напевно. Гадаю, та журналістка не зможе мене забути — так само і я не забуду пса, який біг при сяйві бруньок. Для неї я був таким собі видінням, як і вона для мене. Я в цьому переконаний. Треба, однак, щоби це видіння протривало довше, ніж свято Пурим чи молочний весняний серпанок. І, сидячи у кабіні посеред залитої кров’ю бійні, я смакуватиму це безугавне життєдайне проміння...
Битва із янголом
Дивно, але снів про того пса я ще не бачив, хоча видіння його шаленого бігу мене не полишає ані на мить. А втім, своїх снів я не пам’ятаю. Тоді, коли тільки прийняв сан, вони повнили мої ночі й думки, і рятувала від снів лишень робота. Нині ж мій телефон дзвонить усе раніше й раніше. Скоро мені виповниться шістдесят, у мене цервікоартроз, постійний біль у спині, а ще я маю п’ять парафій, входжу до складу чотирьох наглядових рад на заводах, трьох парафіяльних рад і двох товариств допомоги недужим.
Із усіх біблійних історій найдорожча для мене та, де йдеться про боротьбу Якова з янголом. У миті сумнівів я подумки повертаюсь до неї — ніби саме тут криється таємниця мого покликання. Щоразу, перечитуючи оті рядки, відкриваю для себе нові й нові риси того дивовижного чоловіка, що якось уночі зважився на боротьбу — сил на яку йому вочевидь бракувало — і зрештою отримав від Бога право на зміну свого імені: «Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом і з людьми, і подужав»[1].
Цілу зиму мої дух і тіло противилися проханням людей, однак у серці моєму, залишеному сонцем, весь час — мов у дереві, де нуртує холодне і тверде сі́м’я — лунали одні й ті самі молитовні слова: «Господи, як же звати мене насправді?!».
Та нині я знаю. Минулого понеділка, щойно я вздрів того пса на автостраді, як одразу почув ім’я, що ніби чекало на мене. Ошалілий загублений пес, який мчить так, ніби за ним женеться сама смерть, — ось хто я такий!
Сьогодні я зауважив, що янгол поранив Якова у «суглоб стегна»[2] — цей вислів прямо натякає на чоловічу силу; буцімто, щоби служити Богові, слід позбутися потенції. І це безсилля — подвійне, адже жодне ім’я не квапиться заступати те, яке було раніше. Я — священик, а не чернець, тож імені я не змінював, і під час миропомазання прийняв лише рану, а не визнання. І якщо монастирі дійсно є останніми бастіонами Церкви, хоча двері їхні відкриті так само широко, як і двері парафій — то лише тому, що там знаходять притулок чоловіки і жінки, які, приймаючи сан, змінюють і свої імена. Ми ж, парафіяльні священики, маємо лишень одне обличчя — достоту як вірні, які слухають нас. Кожен носить ім’я, раз і назавжди дане батьками, які хрестять дітлахів іменами, що хотіли би мати самі. Гадаю, саме так я отримав ім’я «Жан» — імення улюбленого апостола, який, під час останньої вечері, поклав голову Ісусові на груди. Паства кличе мене абатом Жаном або месьє абатом. Однак, на відміну від чоловіків, які стають мені за братів, коли приходять і сідають переді мною в церкві, я сили не маю — її забрав Бог, а я її віддав йому, і не знав жодної жінки, принаймні у тому сенсі, в якому слово «знати» вживається в Біблії: пізнати тілесно.
Софія не відвідувала мес. Тридцять років тому — але тоді вона тільки-но народилася — вона, певно, ходила би туди, як і всі. Тоді зміну пір року вгадували за церковним календарем. Кожна неділя була новим етапом, провести парафію через який мусив я, пастор; кожна неділя для всієї громади позначала зміну доби — від Адвенту до Різдва, від Великого посту до Великодня, від Вознесіння до Трійці. У моєму храмі мене завжди оточували порядні люди із плоті і крові — і серед них ніколи не бракувало негідників, дурних і байдужих, із тих, кого вигнав із храму Христос. Нині залишилися тільки байдужі — а ще кілька фанатиків, чий запал межує із істерією. Людство, позбавлене сили. Що ж, зрештою, я отримав тих парафіян, на яких завжди заслуговував, — відображення того, на кого перетворився сам.