Софія ж не була такою, як решта. І коли намагаюся визначити — якою ж саме вона не була, — приходить нав’язливий образ пса із автостради: ця жінка відрізнялася від інших так само, як оцей пес від решти псів або як псалом 22-й (що його шепотів Ісус на хресті)[3] від будь-якої папської булли. Намагаючись окреслити цю відмінність, я відчуваю її зв’язок із чимось надзвичайно тонким, непомітним на перший погляд.
Уявімо дві абсолютно однакові лискучі мушлі. Я беру їх у руки, і одна — певно, тому, що я тримаю її у лівій руці, — нібито віддає сильнішою присутністю. І саме її я покладу до кишені, саме її випадково розіб’ю згодом. І якщо я поміняю мушлі місцями — навіть у правій руці вона гучніше закликатиме до моєї уваги. Тож другу я викидаю, залишаю мушлю, що причарувала мене, що наповнила мене силою. А трохи згодом — скажімо, за день, — я перевертаю її і роздивляюся пильніше. І помічаю подряпину, недосконалість, рану, де збирається бруд і куди лине погляд, — і хочеться зазирнути у саме серце мушлі, куди ані бруд, ані погляд проникнути не може.
Дивно, що, намагаючись визначити Софію, я говорю про мушлі, хоча перед тим згадував про пса і псалом. Просто мушлі начебто простіші за живих істот і людей і зовні — але лише зовні — видаються менш небезпечними, аніж псалми, що здатні розщепити вас надвоє, дати відчути себе слабкими, неначе дитина або чоловік, якого щойно залишила кохана жінка.
Кілька років тому (тоді священики ще мали змогу поїхати у відпустку, не сплюндрувавши парафію пошуками тимчасового заступника) я провів два тижні в Нормандії. Там на пляжі я підібрав гальку, на нижньому боці якої (верхній був бездоганно гладеньким) побачив явний грубий розкол — вузький по краях, широкий і покручений посередині. Знайшовши цю мушлю — чи радше коли вона потрапила нібито випадково мені під руку, подряпавши долоню невидимими зазубринами, — я спочатку тримав її горизонтально і був причарований нею: у моїй долоні лежала загадкова, глибинна посмішка мінералу, який змінювала колір щоразу, як сонце затуляла хмаринка; цноти в її нерівностях і мережаному зуб’ї було не менше, ніж у вустах, що розтулялися, коли я підносив до них оплатку. «Усмішка Господа» — зворушено подумав я і подався далі блукати собі уздовж хвиль. Повернувшись до себе, поклав гальку перед образом Діви, на якому щовечора спалахували відблиски від червоної воскової свічки.
Невдовзі після зникнення Софії — тобто кілька тижнів тому — я відчув потребу зігріти усмішку у своїй руці, підбадьоритися. Коли розімкнув пальці, камінь стояв на моїй руці вертикально. І я раптом збагнув: я тримав те, що досі було недоступне для мене — жіночу піхву, рожево-набубнявілу, зіткану зі складок, витонченого мережива; цю піхву я міг пестити, навіть лизати, бо якщо палець був занадто товстий, аби проникнути в неї, то язик легко прокладав собі шлях, зігріваючи краї розрізу, закруглені хвилями, мов готичний фриз, затемнений часом.
Я так докладно зупиняюся на цьому камені лише тому, що нині він нагадує мені про Софію і той період життя, що скидався на Царство Боже на землі. А поява пса, який сліпо блукав автострадою, — навпаки — вказувала тільки на неї, достоту як у псалмі 22-му лунає відчай тих, кого залишив Господь: «Я — мов вода, яка витікає, і кістки мої всі трощаться; серце моє — мовби віск, що стікає у нетрі мої; у роті пересихає, немов глина зсохла, і прилипає язик до щелепи...».
Той пес, напевно, уже помер і розклався — там, десь окрай шляху. І смерть, на мій погляд, мала би бути єдиним виходом у такій безнадії, у болісній самоті, недоступній іншим. Бо жоден із нас так і не зміг допомогти собаці. На автостраді тоді було три-чотири особи, максимум п’ять — якщо зважати на оту товсту дівулю, яка люто схопила мене за руку саме тієї миті, як мимо пробігав пес. Певно, вона цього навіть і не помітила. А може, також думала про невідворотну смерть цієї тварини. Здається, ані вона, ані я — жоден із нас не міг уявити жахливу аварію, яку міг спричинити пес, бігаючи отак поміж автівок. Скидалося на те, що смерть якогось пса важила більше, ніж загибель двох людей. Трупи завжди здавалися мені легшими, аніж живі чоловіки або жінки, натомість залишені і недбалі могили тварин тяжіли невимовною вагою. Ні, я ніколи не носив небіжчиків. Проте бачив чимало — покійних парафіян усіх віків і різних вдач. Відійшовши, вони легшали, ставали ніби несуттєвими і зовсім нецікавими: просто оболонка, позбавлена вмісту, конверт без послання. Навіть та, яка за життя мала такі пишні перса, що мені ставало млосно, коли вона до мене притулялася — навіть моя мати на смертному ложі видалася мені спорожнілою, і дивний рівчачок, що раптом проклав собі шлях між двома персами, обернувши їх на два звичайні предмети, назавжди відокремлені одне від одного і, як мені уявлялося, порожні й лункі (я міг би в цьому переконатися, якби мав змогу схопити їх і потрусити, мов бубонцями в мить Підношення дарів під час меси). Дорослих смерть ніби зменшувала, робила прозорими — і лише цей невибагливий факт, звичайнісіньке спостереження, був вагомим аргументом на доказ існування душі: якщо вага небіжчика так відрізняється від ваги живої людини, то хіба не очевидно — з тіла витікає щось, що надавало йому значення?
3
«1. Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду, 2. на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить! 3. Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости. 4. Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох — вони мене втішать! 5. Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша то надмір пиття! 6. Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробува́тиму в домі Господньому довгі часи!» (Псалми 22:1–6, пер. І. Огієнка).