Святково одягнені, всі старі робітники зібралися в заводській залі. Сьогодні вони прощалися з заводом. Хазяїн виголосив довгу промову:
— Честь і хвала вам, достойні, працьовиті, найвідданіші робітники, ви — основа Хазяїнограда, взірець для молоді. — І так далі, і таке інше.
Потім він вручив усім медалі й кожного поплескав по плечах. Він був зворушений, робітники теж, у багатьох сльози підступили до очей.
Марка серед них не було, він не належав до найвідданіших. Увечері Вальдо показав у барі медаль друзям:
— Егеж красива? Щире золото! А подивіться, що на ній написано: «45 років відданої служби».
— Молодець! Яка честь! —говорили вражені друзі, що сиділи при столику, передаючи медаль один одному.
Лише Марко навіть не торкнувся медалі.
— Три тисячі лір[2] — оцінив він. — Більше вона не варта.
— Що ти верзеш? — вибухнув Вальдо, якого зачепило за живе зневажливе ставлення друга до медалі. — Ця медаль дорога як нагорода. А означає вона, що я чесний громадянин і заслужений робітник. Завтра моє ім'я з'явиться в газетах.
У відповідь Марко так глянув на нього, ніби просвітив рентгеном, розворушивши в глибині серця приховану потаємну надію.
— Скажи-но правду, — Марко говорив тоном лікаря, що визначає діагноз пацієнтові, — ти ж ніколи не хотів бути тільки кваліфікованим, сумлінним робітником, заслуженим громадянином і таке інше, а завжди сподівався вибитися в хазяї, мати бодай одного-однісінького фонтанчика.
— Ну й що? —Вальдо навіть не збентежився від того, то оголено його душу. — А якби мені усміхнулася доля! Людина завжди надіється на краще. До того ж я мріяв не про фонтанчик, а хотів стати хазяїном лави в парку: старі, що люблять, сидіти на лавочках серед зелені і грітися на сонечку, ніколи не переведуться. Квитки б ішли —любо-мило подивитися, а я мав би непоганий прибуток. — Він знизав плечима. — Нічого не вдієш, певно, не судилося мені бути хазяїном.
— Бідний Вальдо, — сказав Марко. — Ти й досі не збагнув, що нема покірливішого лакея, ніж той, хто мріє сам стати хазяїном. А це означає, що хазяїн підкорив собі навіть твою душу. Він змусив тебе мріяти. Ти і такі, як ти, обманюєте самі себе, мріючи стати власниками фонтанчика або лавки в парку. Ви мрієте, скоряєтесь, не перечачи, а потім, коли з вас вичавили всі соки та сказали «прощавайте, спасибі», — ви втішаєтеся медалькою.
Усі затамували подих. Вальдо наїжився, надпив трохи вина і, не дивлячись на Марка, утер рукою вуста.
— Гаразд, а чого ти домігся своїми думками? Тільки гризота тебе доймала через них. Хай мені не пощастило стати хазяїном лави, я бодай оцю медаль залишу синові.
— Я волів би залишити синові щось інше! — відказав Марко.
— Що саме? — спитав хтось цікавий.
Марко не відповів. Але відповідь можна було прочитати в його очах: там промайнуло щось схоже на птаха в високому польоті, в них палахкотіло сяйво, яке горить в очах людей, котрі не мають хазяїв, принаймні над своїми душами.
АВТОМАТІЯ
Місто кнопок
— Мамусю, а для чого в людей руки?
Мати підіткнула їй ковдру і всміхнулася:
— Щоб натискати на кнопки, люба.
— І ще брати ними різні речі, правда?
— Дурненька, для цього є машини. Ну, руки ще треба мити під умивальником.
— А ноги для чого? Щоб ходити?
— Яка ж бо ти дитина! Щоб натискувати на педалі в автомобілі. Невже ти коли бачила людину, яка б ходила пішки?
— Ну, а голова? Без голови, мабуть, ми не можемо обійтися?
— Розумна ти моя, правильно. Голова в нас запасна на той випадок, коли зіпсується електронний мозок, який думає за нас. А тепер спи.
Мати поцілувала Паоліну й натиснула кнопку. Магнітофон почав грати колискову, вікна автоматично причинилися, запрацював кондиціонер, будильник перевів стрілку дзвінка на сьому годину.
Другого дня вранці о сьомій — дзень-дзелень, і Паоліна прокинулася. В Автоматії — місті машин, місті суцільної автоматики — починався новий день.
Дівчинка змінила ліжко на електрокероване крісло, воно проїхало до ванної і спинилось під душем, механічні руки намилили Паоліну, а потім ш-ш-ш... — зашумів електрорушник, подаючи тепле повітря. Крісло повільно в'їхало до їдальні. Сніданок. Буль-буль... — поїлка влила Паоліні прямо до рота каву з молоком.
— До побачення, мамо.
— Щасливо, люба моя.