Про неї давно ніхто не пише. Ніхто з колег про неї не згадує. Жінка розуміла, що її найбільший страх стає реальністю. Страх забуття. Страх — що ти помреш, а після тебе нічого не залишиться.
Десь вночі додому повернувся її чоловік — Гектор. Він працює «важливою шишкою» в компанії, яка виготовляє різноманітні лічильники. Часто затримується на роботі; часто пропускає свята; вони з Рутою часто жертвують хорошими поїздками, лиш би Гектор уклав новий вигідний договір.
Він зайшов у вітальню свого будинку і помітив уже звичну йому картину: синтезатор, порожні аркуші паперу збоку і дружину, котра спить на дивані.
Він спочатку вимкнув світло, а потім повільно підійшов до крісла, взяв ковдру, підійшов до дружини і влігся й собі на диван. Обійняв дружину, відчув її запах, накрився разом з нею ковдрою і заплющив очі.
Гектор знав, як їй нелегко. Як вона себе мучить тим, що натхнення її покинуло. Він би хотів якось їй допомогти, та не міг. Він міг тільки її підтримувати — що, як йому здавалось, він і робив.
Він дуже сильно її кохав, так само як і вона його.
Другий крок назустріч вітру: «Подолати страхи»
З Яриною Джусь Бенедикт познайомився наступного ранку. Він прокинувся близько восьмої від того, що йому звело ногу. Біль був такий сильний, що хлопець одразу зірвався з ліжка і застрибав на іншій нозі, жваво трясучи тою, яку судомило.
Кілька нестерпних хвилин — і все минуло. Він копнув незручне ліжко, бо в усьому винив його. Сьогоднішня ніч для нього була здебільшого безсонною. Та чи це через незручне старомодне ліжко, чи через думки про сьогоднішній день — він визначитися не міг.
Пансіонат іще спав і здавався найтихішим місцем у світі. Пшеничного кольору промені пробивались крізь пожовклі штори в коридор. Деякі дошки на підлозі скрипіли, коли Бенедикт на них наступав, — і той скрип звучав гарматним бахканням у цьому спокої. Але все це було дрібницями. Той ранок був чи не найприємнішим для Бенедикта за останні кілька місяців.
Він прямував на кухню попити ранішнього чаю. У руках мав печиво «Марія»[3], яке купив вчора на залізничному вокзалі, а в голові вирував захват. Бенедиктові неабияк подобався цей старий будинок. Він торкнувся шорстких стін коридору і буквально відчув дух цього приміщення.
Пансіонат здавався хлопцю неймовірно затишним. Особливо зараз, коли всі його мешканці ще спали.
Коли Бенедикт допивав чай, на кухню зайшла Ярина, одягнена в халат поверх нічної сорочки. Їхнє знайомство пройшло доволі кумедно: жінка злякалась присутності в таку рань на кухні ще когось, окрім неї.
— Вибачте… Не хотів вас налякати…
— Але налякав, — буркнула жінка. — А ти — новий жилець мого пансіонату?
— О, ви пані Ярина?
— Так… а ти?
— Я — Бенедикт, — відповів хлопець.
— Ну… Ласкаво просимо в наш пансіонат, — прохрипіла сонна жінка. — Надіюсь, Анна все тобі пояснила.
— Так, так… Звісно, пояснила.
Запала мовчанка. Їм обом було незручно. Хлопець взявся дожовувати надкушене печиво, бо хотів чимшвидше звідси піти, а Ярина подріботіла до кухонних полиць, начебто щось там шукати.
— У вас дуже хороший пансіонат, — нарешті знайшов чим заповнити тишу хлопець.
— Дякую, — відповіла Ярина і поглянула на нього, мов на божевільного. Вона була впевнена, що він лукавить.
— А ти для чого приїхав у наше велике місто?
— Ну…е-е… Я захотів усе змінити… Кинув усе і вирушив сюди… Буду жити заново.
— Жити заново? — скептично повторила стара. — Хлопче, щоб «жити заново», треба бути впевненим, що ти хоча б колись уже жив.
Запала чергова мовчанка. Тільки тепер Бенедикт уважно дивився старій просто в очі. Так само пильно, як і вчора на Анну. Здається, після тих її слів він зрозумів, що жінка знає більше, ніж сама здогадується.
— Знаєте, ви абсолютно маєте рацію, — мовив Бенедикт. — Я втік з попереднього місця, щоб почати жити… Бо час іде, а життя не починається… Ви маєте рацію…
— Ну, молодець, — все, що відповіла йому стара, а потай подумала, що сама ж вона жити досі не почала.
Коли він згодом того ж ранку виходив з пансіонату, на рецепції Анни вже не було. Там сиділа Ярина. Чомусь його цей факт трохи засмутив. Він залюбки б поглянув у ті сніжно-сірі очі знову.
Гуляючи по центру міста, Бенедикт зловив себе на думці, як йому пощастило. Він щасливчик. До того ж сміливий щасливчик, бо кому б іще вистачило сміливості розпочати нове життя? Він радів, що зробив такий крок. Що пішов з дому, кинув минуле — і тепер почувається вільнішим від подувів вітру. Направду.
3
Печиво «Марія» — затяжне печиво. Користується попитом у Західній Україні, здебільшого через низьку ціну. Цей кондитерський виріб з’явився в другій половині ХІХ століття, коли донька російського царя Олександра II виходила заміж за принца Альфреда, сина королеви Британії. Титуловану наречену звали Марією, і на честь її грандіозного весілля було випущено однойменне печиво.