Проте тут мова піде не про чорні перли з племен банту, а про те, що мало для компаній значно вищу ціну — про алмази. Це коштовне каміння — не що інше, як звичайнісіньке вугілля. Коли в когось знайдуться гроші, щоб купити алмаз, то можна перевірити. Для спроби досить підпалити дорогоцінний камінець. Тільки робити це треба не сірником, а полум'ям дугової лампи чи з допомогою великої лінзи. Алмаз вагою три-чотири карати[1] засичить і враз яскраво спалахне. Він згорить, не лишивши після себе й сліду, стане вуглецем і зіллється з повітрям. Згодом він, можливо, перетвориться в банан, солодкий батат чи в коріння маніока.
Коли цікаві співрозмовники запитували в Брюггенсена про маніок, він охоче розповідав:
«Хочете знати, як проник маніок у Центральну Африку? Батьківщина цього отруйного коріння — береги Амазонки. Там воно буває вагою до сотні фунтів. Коли білі почали примушувати негрів з джунглів працювати на себе, їм довелося подбати й про їжу для рабів. «Для цих чорних овець згодилося б щось якнайдешевше», — думали плантатори. От і заходилися вирощувати маніок — величезне коріння, привезене з Південної Америки, — як основний продукт харчування для чорношкірих з берегів Конго. Розведення маніока йшло просто фантастично: викорчовували якісь десять квадратних метрів лісу чи савани, мотижили землю і висаджували на ній чотири саджанці маніока. Кожні два тижні знищували на ділянці бур'яни і через дев'ять місяців викопували найменше чотири корені-велетні, вага яких становила триста фунтів. Висушені й позбавлені отрути, вони давали сто п'ятдесят фунтів чистого борошна — тапіоки, майже такого ж поживного, як першосортне пшеничне борошно. Півтора центнера з десяти квадратних метрів, панове!»
Тіль Брюггенсен був родом з села Бішоота біля Мальдегема, розташованого недалеко од відомого старовинного міста Брюгге. Війна, бурею ввірвавшись у країну, вигнала Тіля в 1914 році на чужину. В той час над його верхньою губою ледь-ледь пробивався пушок. У 1917 році в запеклому бою під Поперінгом Тіль отруївся газами. До 1919 року він випльовував кров і гній. Хвороба не минула й тоді, коли Тіля за власним бажанням відправили у Бельгійське Конго.
Спочатку він був сержантом гарнізона у Базоко, потім виготовляв тапіоку, зрештою почав торгувати колоніальними продуктами. Та тільки-но справи в нього налагодились, як Бельгійський банк закрив йому кредит. Брюггенсен змушений був продати свою невеличку, добре оброблену плантацію маніока і виїхати з Базоко, що стоїть на середній течії Конго, у Леопольдвіль, сподіваючись знайти там для себе, знавця тропіків, якусь роботу. За маніок він уже не візьметься, досить! Може, влаштується агентом по фермах… або, якщо пощастить, наглядачем у слоновнику, де приручають великих африканських слонів, щоб зробити з них корисних тварин.
Нагороджений найвищим бельгійським орденом, Тіль сподівався підтримки властей, але глибоко помилився. Три місяці перебування в Леокіні розчарували його. Справа в тому, що в Тіля була істотна вада: він називав речі своїми іменами, рубав напрямки. Казав не «традиційні подарунки місцевих жителів», а «грабування» або навіть «кривавий податок». Те, що в устах білих звучало як «привчання негрів до продуктивної праці», Тіль називав «експлуатацією» або «рабством». Урядових військових комендантів і цивільних представників властей у провінціях, які через п'ять років служби заводили в банку рахунок на п'ятдесят і більше тисяч бельг[2], він голосно вітав у барі: «А, старий кровопивце!» або «Конголезький кате!»
Отже, не було нічого дивного в тому, що Тіля з його гострим язиком хотіли якнайскоріше спекатись, спровадити кудись з Бельгійського Конго. Всі його прохання дати йому хоч якусь роботу лишилися марними, а письмові звертання про матеріальну допомогу — без відповіді. Зрештою, Тіль вирішив ще раз спробувати щастя, поставивши на карту все.
Озброївшись ножем-різаком, яким прорубують дорогу в лісових хащах, і рушницею на слонів, у супроводі молодого негра-воїна з племені мічолунгі, він вирушив у заболочені тропічні ліси, що ростуть по берегах Кассаї. Власті Леопольдвіля, звичайно, були задоволені. Нехай лишень виголошує тепер свої промови перед крокодилами-велетнями та гладкими бегемотами. Тропічна малярія, сонна хвороба, більгарціоз чи амебна дизентерія подбають про те, щоб зухвалий язик фламандця, кінець кінцем, замовк назавжди.
Ріка Кассаї, завдовжки майже дві тисячі кілометрів, — судноплавна тільки на одну п'яту своєї течії. Однак у дощовий період рівень води в ній піднімається у двадцять разів вище, ніж під час повені в Рейні біля Кельна. По середній течії Кассаї проходить кордон між Бельгійським Конго і Португальською Анголою. Береги її вкриті тропічними лісами. Там, де галерейні ліси розрослися ще не досить широко, кілометрів на сто, у задушливих хащах, які обступили річку, Брюггенсен вирішив спробувати мисливського щастя. Правда, слонів давно вже заборонили вбивати. Для полювання треба було мати ліцензію, що коштувала за відстріл одного слона-самця більше, ніж Тіль одержав за плантацію маніока. Однак в Анголі мисливці були поставлені в інші умови, ніж у Конго. Саме це і підбадьорювало Тіля. Хто докопуватиметься, звідки слонова кістка? Двадцяти добрих бивнів старих самців цілком досить для Тіля. З такою виручкою можна було б знову розпочати якесь діло або повернутися на батьківщину, в своє рідне село Бішоот, де свіжий бриз обвіває його скромний цегляний будиночок.
1
Карат — одиниця ваги, що застосовується в ювелірній справі для зважування дорогоцінних каменів, дорівнює 0,2 грама.
2
Бельга — грошова одиниця в Бельгії, що була в обігу до 1946 року. Дорівнює п'яти франкам.