Тішить мене, що трапилась така знаменна подія. Радий я, що ви всі, тут присутні, так жваво реагуєте на це явище. Але дивуюся я, звичайно, не з вашого виключного зацікавлення й реагування. Смішно було б припускати вашу пасивність, коли подія ця, як вам уже, мабуть, відомо, набирає широкого масового руху — просто стихійного руху. Справа не в цьому. Я вже бачу ваші нетерплячі, запитливі погляди, і тому поспішаю пояснити.
Справа от у чому. Можна було б іще не дивуватися (чи, принаймні, не дуже дивуватися) з тих сьогоднішніх виступів, що в них зверталося увагу на саме розуміння слова «Кобила». Можна було б, кажу, не дивуватися, бо тут фігурує або занадто підкреслене смакування цього слова, або ж зайве інтелігентсько-витончене побоювання, що, мовляв, таке співзвуччя, як «кобила», надто погано впливає на цнотливість дівочих барабанних плівок. І в тому, і в другому разі автори допускаються нездорових чи то лівих, чи то правих ухилів. Мусять бо вони не забувати, що: по-перше, французи мають цілковиту рацію, коли кажуть, що найкраща дівчина все одно не може дати більше за те, що вона має[2], по-друге, кобила, як і всяка прекрасна Мадона, покликана самою природою творити одну з найвизначніших і вічних функцій природи. Кобила, хоче вона того чи не хоче, а мусить бути кобилою, і все одно вона завжди буде відрізнятись від коня тим, що родитиме коня, чого кінь, безперечно, позбавлений, цеб-то родити кобилу. Правильно кажу, товариші, чи ні? Я думаю, що правильно. (А. Дикий*: «Неправильно!»)
Далі. Можна було б не дивуватися (або не дуже дивуватися) з тих промовців, що ніяк не збагнуть, чому сама кобили зелена, і вдаються тут до цілих філософських трактатів. Трактатів, до речи, дуже заплутаних і головне — позбавлених навіть натяку на такі важливі фактори, як роботу «Друзів утробних дітей», роботу «Спілки захисту тварин і рослин», як філософія аліментного права на останніх засіданнях Ліги Націй. Фактори ці, на мою думку, багато тут важать і одразу розвязують справу, Це так зрозуміло, що, зберігаючи дорогий час, я не зупинятимусь на детальніших поясненнях. А товаришам, що терзають свій мозок над розгадкою проблеми зеленого кольору Зеленої Кобили, я все-таки мушу сказати одне: в житті дуже помиляється той, хто починає з другорядного, втрачає багато той, хто ухиляється в зайвий педантизм, бо ж педантизм — це найгірший бюрократизм, а з бюрократизмом пролетаріят веде і буде вести рішучу боротьбу. Правильно я говорю чи ні? Безперечно, правильно. І пам'ятайте, товариші, що треба нарешті примусити людськість бігти тим шляхом, яким вона повзе. І пам'ятайте, що бігти примусить тільки одна Зелена Кобила. (Репліка з місця: «Ідеалізм!»). От в чому полягає вся істотність цієї величезної події, от в чому незаперечна сила й незаперечна істина!
Та тільки, на наше превелике здивовання, стикаємось ми в обставинах цієї події з одним неприпустимим явищем. Явищем, що якраз найбільше дивує мене. Явищем, коли не обурливим, то просто смішним. Що саме? Я не зловживатиму вашим терпінням, я одразу скажу: є такі серед нас, що не вірять. Так, так! Не вірять у появу Зеленої Кобили! Я уникаю гостріших слів, хоч це мене й дуже хвилює (вибачте, я вип'ю води), я можу кваліфікувати це тільки, даруйте на слові, жахливим обскурантизмом, несвідомістю, відсталістю, просвітянством найгіршого ґатунку, найгіршого штибу назадництвом. (Голос: «Ого!»).
Коли вас, шановні невіри, не переконує той бурхливий рух широких мас, що ви його день-у-день більше й більше спостерігаєте в нашій країні, то дозвольте вам коротко сказати за инші країни. Дозвольте відкрити вам таку стару, як світ, істину, що Зелена Кобила лишила сліди і в Европі. Так, так! У Европі, гнилій Европі, яка раз-у-раз розкладається, яка мріє ще впіймати Зелену Кобилу і яка страшенно боїться Зеленої Кобили, — у Европі цій лишилися сліди, що про них я вже згадував. Конкретніше: нещодавно на одній з вулиць Берліну, помітивши щось подібне до сліду, я підійшов до шуцмана* й спитав: «Чи правда, що ніби в Тірґартені* паслася Зелена Кобила, що вона лишила там якісь сліди, і скажіть, будь ласка, коли й де саме можна їх побачити?» Шуцман підозріло, але й сполохано глянув на мене, потім ввічливо козирнув і тихо сказав: «Не маю права на це відповісти». Що ви тепер скажете, шановні невіри? Що, на вашу думку, значить ця многозначна відповідь?.. Ага, ви мовчите? Я вас розумію (С. Божко* до сусіда: «Що він меле?»).