«Як відомо, мисливські племена виявляють значно більше нахилу, а головне — здібности до пластичного мистецтва, ніж племена, що плекають скотарство та первісне хліборобство»[3].
Отже, сподіватися, що «Зелена Кобила» допоможе нам перемогти нашу «медлительность в движениях», навряд чи можна.
Хоч, з другого боку, відома пластична, тепер вже покійниця, Айседора Дункан* неодноразово приїздила на свої вечори пластичного танку на кобилах.
Що-правда, кобили ті були здебільша гніді, булані й вороні, проте я гадаю, що специфічна зелена масть на нашій кобилі не повинна б так уже негативно вплинути на розвиток нашого пластичного мистецтва.
В усякім разі спробувати можна.
Мені здається, що опоненти мої сильно помиляються, вимагаючи, щоб ми всі зразу кричали нашій Зеленій Кобилі грубо й різко:
— Тррррр!
Цього робити ніяк не можна.
Хоч істота вона й кобиляча, але не треба забувати, що вона має ніжну-ніжну, як ніжний весняний із зеленої трави килим, масть.
А це до чогось зобов'язує...
І ми, я гадаю, не помилимось, коли в поводженні із «Зеленою Кобилою» додержуватимемось способу лагідного, способу ласкавого, способу тендітного.
Ми повинні не грубо на неї тиррркать, а так, як вабком до перепелички в червневому житі:
— Тиру-тиру! Тпру-тпру!
Тоді я певен, що «Зелена Кобила» не крутитиме хвостом і не попаде їй під хвіст віжка.
Віжка під хвостом у «Зеленої Кобили» — це скандал, це національне нещастя...
Отже, ще раз, товариші, я звертаюсь до вас з гарячим закликом:
— Не — трррррр! — а лагідне: — Тпру-тпру! Тпру-тпру!
Голова. Слово має товариш Панч*.
Промова П. Панча
Товариство! Кинута ЗолотимПівником репліка, що кобиляча голова дурніша за курячу, єсть не що инше, як групове зухвальство, щоб не сказати більше.
Півник. Наприклад: ...ціоналізм?
Панч. Я говорю з катедри, а не з шпальт нашої дорогої «Літературної Газети». (Голос з місця: «А "Літературну Газету" і справді час уже зробить міжгруповим органом»).
Півник. Кукуріку!
Панч. От вам і кукуріку. Ви гадаєте, що ви знаєте Зелену Кобилу? — Нет, ви не знаєте Зеленої Кобили*.
Півник. Чому?
Панч. А тому, Золотий Півнику, що знання — досить складний психічний акт, і предмет знання — якраз не те, що ми під ним розуміємо, а щось зовсім инше. Зовнішні явища, Золотий Півнику, хоч і реально входять у наші почуття, проте уявлення виникає лише після відміни явища там десь у діяльності наших центральних органів. Вам, Золотий Півнику, «Прокламація Авангарду»* видається за зразок динамічного конструктивізму, а циган говорить, що коли б він так динамічно приторговував у ярмарку коней, то поснули б навіть дядьки. Значить, причина сприймання, як бачимо, знаходиться настільки ж в об'єкті, як і в суб'єкті. Або, кажучи словами Дрозда, «реальність не єсть у самім предметі, а тільки в мрії його розуму». Понятно вам, Півнику?
Півник. Кукуріку!
Панч. Так що ж таке Зелена Кобила? Зелена Кобила, товариші, — це геніяльний витвір природи, економіки й політики, її реальний образ просто пропорційний пульсації нашої крови. І це прекрасно ствердили своїм уявленням такі товариші, як Хвильовий* і Сірий Чортик Зануда. Перший уявляє цю Кобилу во образі Дульцинеї Тобозької. (Хвильовий з місця: «Он тоже, кажется, на меня намекает!»), а другий — во образі дошки, на якій колись катували батогами таких вульгаризаторів, як Мих. Биковець або Кость Буровій*.
Чортик Зануда. А породив цю кобилу царат.
Панч. Сірий Чортику Зануда, навпаки. Не царат породив Кобилу, а Кобила, Андрій Іванович*, був родоначальником дома Романових.
Півник. І письменника Романова?*
Панч. Про це запитайте в Сергія Єфремова*. В чотирнадцятому віці він переселився на нашу голову з Персії.
Півник. Єфремов?
Панч. Не Єфремов, а Кобила, Андрій Іванович.
Чортик Зануда. Так Кобила ж жіночого роду?