Стілґарові думки кипіли. Не могло бути сумніву, що близнята зайшли далі, ніж їхній батько. Але в якому напрямку? Хлопець говорив, що спроможний бути своїм батьком, — і довів це. Уже немовлям Лето виявляв спогади, які могли належати лише Муад’Дібові. Чи в цьому широкому спектрі пам’яті чигали інші предки — предки, вірування та звичаї яких були невимовно небезпечними для людей сьогодення?
«Гидь», — заявляють святі відьми Бене Ґессерит. А все-таки Сестринство прагне генофонду цих дітей. Чарівниці хочуть мати сперму та яйцеклітину без клопітких тіл, частинами яких вони є. Чи це тому леді Джессіка повертається зараз? Дружина Герцога Лето порвала із Сестринством, щоб підтримати свого чоловіка, та був поголос, наче вона повернулася до звичаїв Бене Ґессерит.
«Я міг би покласти край усім цим мріям, — подумав Стілґар. — Це так просто».
І ще раз спитав себе, як він може взагалі обмірковувати такий вчинок. Хіба близнята Муад’Діба були відповідальні за дійсність, яка нищила прагнення інших? Ні. Вони були лише лінзою, крізь яку лилося світло, аби виявити нові форми у Всесвіті.
Його змучений розум повернувся до первісних вірувань фрименів, і він подумав: «Наказ Бога прийде — тож не намагайтеся прискорити його! Бог має вказати шлях; а дехто збочить із нього»[8].
Релігійне поклоніння Муад’Дібові було тим, що найбільше виводило Стілґара з рівноваги. Навіщо вони зробили його богом? Навіщо обожествляти людину з плоті й крові? Муад’Дібів «Золотий еліксир життя» створив бюрократичного монстра, який охопив усі людські справи й підпорядкував їх собі. Влада й релігія поєдналися, а законопорушення стало гріхом. Запах блюзнірства здіймався, наче дим, над усіляким ставленням під сумнів урядових наказів. Звинувачення у бунті тягло за собою пекельний вогонь і самосуд.
Але ж ці урядові едикти створили люди.
Стілґар сумно струснув головою, не помічаючи слуг, що ввійшли до королівського передпокою, аби виконувати свої ранкові обов’язки.
Торкнувся запоясного крис-ножа, думаючи про минуле, яке той символізував, про те, що часто симпатизував бунтівникам, невдалі повстання яких були придушені за його власними наказами. У розумі постало сум’яття, і він шкодував, що не може його позбутися, повернувшись до простішого рішення, яке пропонував ніж. Але Всесвіт не міг змінити напрямок свого руху на протилежний. То був великий двигун, спрямований у сіру порожнечу неіснування. Його ніж, якби він приніс смерть близнятам, лише відбився б від цієї порожнечі, зіткавши нову плутанину, щоб звучати відлунням у людській історії, творячи нові викиди хаосу, спонукаючи людство випробовувати нові форми ладу й безладу.
Стілґар зітхнув, усвідомивши рух довкола себе. Так, ці слуги уособлювали той різновид руху, що пов’язаний із близнятами Муад’Діба. Переміщалися від одного моменту часу до іншого, приймаючи як неуникне все, що відбувається. «Найкраще їх наслідувати, — сказав собі Стілґар. — Найкраще приймати те, що надходить, тоді, коли воно надходить».
«Я теж слуга, — промовив він подумки. — А моїм владарем є Господь Милосердний, Бог Благий». І процитував сам собі: «Воістину, на їхні шиї Ми наклали кайдани аж до підборіддя; їхні голови задерті! Ми встановили перепону попереду них і встановили перепону позаду; Ми накрили їх і вони не бачать!»[9]
Так написано у давній фрименській релігії.
Стілґар кивнув сам собі.
Бачити, провидіти наступну мить, як це робив Муад’Діб у своїх несамовитих видіннях майбутнього, — це додавало протисили до людських справ. Це творило нові можливості ухвалювати рішення. Бути незв’язаним, бути розкутим — так, це могло знаменувати Божественний каприз. Чергова плутанина, куди не сягають можливості звичайної людини.
Стілґар здійняв руку з ножа. По його пальцях повзли мурашки на спомин про той дотик. Але вістря, яке колись виблискувало у роззявленій пащі піщаного черва, зосталося в піхвах. Стілґар знав, що тепер він не витягне з піхов цього ножа, щоб убити близнят. Він вирішив. Краще зберегти ту давню чесноту, яку цінував досі: вірність. Краще плутанина, про яку він, здавалося, знав, ніж та, що понад розуміння. Краще теперішнє, ніж омріяне майбуття. Гіркий смак у роті підказав Стілґарові, якими порожніми й відразливими можуть бути деякі мрії.
«Ні! Більше жодних мрій!»
Виклик: Чи бачив ти Проповідника?
Відповідь: Я бачив піщаного черва.
Виклик: Що чинить цей черв?
Відповідь: Дає нам повітря, яким ми дихаємо.
Виклик: Чого ж ми нищимо його землю?
Відповідь: Бо так велить Шай-Хулуд [обожнений черв]
За фрименським звичаєм, близнята Атріди прокидалися за годину до світанку. Позіхали й потягалися у сусідніх кімнатах, роблячи це в таємничій єдності одне з одним та відчуваючи рух у довколишніх печерних приміщеннях. Чули, як у передпокої слуги готують сніданок — кашу з фініками й горіхами, заправлену соком, вичавленим із частково переброджених прянощів. У передпокої були світлокулі, і крізь відкриті входи-арки у спальні сочилося лагідне жовте світло. При цьому м’якому світлі близнята швидко одягалися, відчуваючи близькість одне одного. Як умовились, одягли дистикости, що мали захистити їх від суховіїв пустелі.
Невдовзі королівська двійня зустрілася у передпокої, зауваживши раптову тишу, яка запанувала серед слуг. Усі помітили, що Лето мав поверх гладенького сірого дистикоста бежеву чорнообрамлену пелерину. Накидка його сестри була зеленою. В обох на шиї пелерини були зап’яті застібкою у формі яструба Атрідів — золотого з червоними самоцвітами очей.
Побачивши ці оздоби, Хара, одна зі Стілґарових жінок, сказала:
— Ви, як бачу, вирядилися задля своєї бабусі.
Лето взяв миску зі своїм сніданком, а тоді глянув на темне, зборознене вітром обличчя Хари. Хитнув головою. І сказав:
— Чому ти вважаєш, що це не задля нас самих?
Хара, не кліпнувши, зустріла його насмішкуватий погляд.
— Мої очі такі ж сині, як і твої!
Ганіма голосно засміялася. Хара завжди була майстринею фрименських жартівливих суперечок. На одному подиху сказала: «Не насміхайся з мене, хлопче. Можеш бути королевичем, але ми обоє маємо знак залежності від меланжу — очі без білків. Якої більшої оздоби чи більшої честі потребує фримен?»
Лето усміхнувся і сумно похитав головою.
— Харо, моя любове, якби ти була молодшою і ще не належала Стілґарові, я зробив би тебе своєю.
Хара легко прийняла свою маленьку перемогу, жестом наказавши іншим слугам далі готувати кімнати до важливих подій цього дня.
— Їжте сніданок, — промовила вона. — Сьогодні вам знадобиться багато сил.
— То ти погоджуєшся, що ми не досить гарні для нашої бабусі? — спитала Ганіма, набивши рот кашею.
— Не бійся її, Гані, — сказала Хара.
Лето проковтнув ложку каші, питально глянувши на Хару. Ця жінка хоч і проста, але пекельно мудра, бо так швидко розгадала їхню хитрість із оздобами.
8
«Наказ Аллага прийде — тож не намагайтесь прискорити його! (…) Аллаг вказує пряму дорогу, але є й шляхи, що ведуть убік». Коран, Сура XVI, 1, XVI, 9. (Тут і далі Коран у пер. М. Якубовича.)