Містер Вілен мав ім’я Теренцій. Він одягався в коричневий шкіряний шоферський жилет і капелюх. Коли було холодно, не скидав капелюха навіть у приміщенні. Розтирав свої білі бліді руки, щоб зігріти їх, і мав безкровне обличчя трупа. Незрозуміло, що він робив у Південній Африці й чому не повернувся до Ірландії. Він, здається, не схвалював Південну Африку і все в ній.
Для містера Вілена хлопчик писав твори про характер Марка Антонія, характер Брута, про безпеку на дорогах, про спорт, про природу. Більшість творів були тупими, механічними вправами, але інколи, пишучи, він відчував порив натхнення, і перо починало літати папером. В одному з його творів розбійник чекає, заховавшись край дороги. Його кінь тихенько форкає, в холодному нічному повітрі його віддих обертається в пару. Місячний промінь немов розтинає йому обличчя, він тримає пістолет під полою плаща, щоб не замок порох.
Розбійник не справив ніякого враження на містера Вілена. Бліді очі містера Вілена блимають уздовж сторінки, олівець опускається вниз: 6½. Саме таку оцінку він завжди отримує за свої твори і ніколи більше, ніж сім. Хлопці з англійськими прізвищами одержують 7½ або 8. Хлопець на ймення Тео Ставропулос, незважаючи на своє дивне прізвище, отримує вісім, бо він добре вдягається й бере уроки дикції. Тео, крім того, завжди дають роль Марка Антонія, а це означає, що він має читати «Друзі, римляни, співвітчизники, слухайте мене», тобто найвідоміший монолог у п’єсі.
У Вустері хлопчик ходив до школи, відчуваючи страх, а водночас і збудження. Звісно, його завжди могли викрити як брехуна, і то зі страхітливими наслідками. Проте школа чарувала: кожен день, здається, дарував нові одкровення про жорстокість, біль і ненависть, які лютували під поверхнею повсякдення. Він знав: діється щось хибне, і такому не слід дозволяти траплятися; крім того, він був надто малий, надто дитячий і вразливий для того, що йому доводилося зазнавати. Але пристрасть і лють тих вустерських днів захопила його; він був приголомшений, а водночас йому кортіло побачити більше, побачити все, що можна було бачити.
Натомість у Кейптауні він відчував, що марнує свій час. Школа — це вже не місце, де витають великі пристрасті. Це скорочений малий світ, більш-менш приязна тюрма, в якій він із не меншим успіхом міг би плести кошики, ніж долати рутину шкільного навчання. Кейптаун робить його не розумнішим, а дурнішим. Усвідомлення цього факту спричиняє паніку в його душі. Хоч хто він насправді, хоч яке справжнє «я» має постати з попелу його дитинства, йому не дозволяють народитися, тримають хирним і нерозвиненим.
Найрозпачливішим це відчуття ставало на уроках містера Вілена. Він здатний написати набагато більше, ніж дозволить коли-небудь містер Вілен. Письмові роботи для містера Вілена — це не випростування крил, навпаки, це наче згортання в кулю, спроба зробити себе якомога меншим та невиразнішим.
Хлопчик не має бажання писати про спорт (mens sana in corpore sano[28]) й про безпеку на дорогах — теми такі нудні, що він силує себе писати слова. Він не хоче писати навіть про розбійників: йому здається, що смуги місячного світла, які падають їм на обличчя, й побілілі пальці, що стискають руків’я пістолетів, хоч яке сильне враження вони можуть справляти, походять не від нього, а з якогось іншого місця, і вже зів’ялі та несвіжі. Те, про що він хотів би писати, якби той твір мав читати не містер Вілен, було б чимсь похмурішим, чимсь таким, що, почавши текти з його пера, мимоволі заполонило б усю сторінку, немов розлите чорнило. Немов розлите чорнило, немов тіні, які біжать поверхнею спокійної води, немов блискавка, що галузиться по всьому небу.
Містерові Вілену доручили ще й завдання давати якусь роботу хлопцям-некатоликам із шостого класу, поки католики вивчають катехізис. Містер Вілен начебто має читати разом з ними Євангеліє від св. Луки або Діяння апостолів. Натомість вони вже вкотре чують від нього оповідки про ірландських патріотів Чарльза Парнелла, Роджера Кейсмента і підступність англійців. Одного дня він прийшов до класу з газетою «Cape Times», аж киплячи від люті з приводу нових неподобств, які скоїли росіяни в своїх країнах-сателітах. «У школах вони дають уроки з атеїзму, на яких дітей примушують плювати в нашого Спасителя! — горлає він. — Хіба можна повірити в таке? А тих бідолашних дітей, які й далі не відступають від віри, засилають у ганебні табори-тюрми до Сибіру. Ось де реальність комунізму, що має безсоромність називати себе релігією людини!»