Це вже не кажучи про те, що сучасні студенти інтелектуально неспроможні. Більшість молодих людей із хороших університетів таки опанувала ритуали складання текстів, написання рекомендацій, проведення дозвілля та інші заняття, пов’язані з вищою освітою. На жаль, подолавши складні вступні іспити, студенти приходять у коледж і наступні чотири роки лишаються неосвіченими, утім, їх увесь час хвалять. Вони можуть навіть це запідозрити, унаслідок чого виникне токсичне поєднання невпевненості та зарозумілості, яке ні до чого хорошого не призводить поза домашніми й шкільними стінами.
Тим часом у менш престижних вишах студенти не так сильно переймаються вступними іспитами. Як зазначав автор праць із економіки Бен Кассельман у 2016 році, більшість абітурієнтів ніколи не мала писати вступний твір, складати резюме чи проходити співбесіду, бо більше трьох чвертей американських бакалаврів вступають у виші, що приймають принаймні половину абітурієнтів. Лише чотири відсотки студентів учаться в університетах, які зараховують 25 або менше відсотків вступників, і менше ніж один відсоток відвідує елітні навчальні заклади, які приймають приблизно десять відсотків абітурієнтів.[34] Студентам цих менш конкурентних закладів важче закінчити навчання: лише половина з них отримує диплом бакалавра протягом шести років.
Багато із вступників не мають необхідних навичок для того, щоб учитись у коледжі, і повинні добре попрацювати над собою, щоб виправитися. Коледжам це відомо, але вони все-таки приймають неготових молодих людей, записують їх на тривалі (але фінансово вигідні) підготовчі курси й сподіваються на краще. Навіщо виші це роблять і так очевидно порушують стандарти вступу, яких могли б дотримуватися? Як писав у 2016 році Джеймс Пірсон із Мангеттенського інституту, «слідкуйте за грішми». Факт лишається фактом, що «приватні коледжі — принаймні ті, які не належать до елітних, — відчайдушно шукають студентів і готові прийняти непідготовлених абітурієнтів, якщо вони платоспроможні».[35] Деякі з них закінчують навчання, деякі ні, але кілька років заклад отримує платню, і тоді людина може десь сказати, що має принаймні якусь вищу освіту.
Навіть без такого фінансового тиску навала непідготовлених студентів у коледжі пояснюється культурою згоди та самореалізації, яка забороняє студентські поразки. Як писав у 1995 році Роберт Г’юз, Америка — це культура, у якій «дітей балують, щоб вони не думали, що дурні».[36] Двадцять років потому шкільна вчителька з Меріленду висловила суть цієї проблеми, коли вирішила піти з професії, у статті 2014 року, яка вийшла у Washington Post. Жінка сказала, що шкільна адміністрація дала їй дві вказівки, які були «визначальними слоганами громадської освіти». По-перше, учням не дозволялося зазнавати поразок. Друга вказівка була передвісником клієнтоцентричного підходу до навчання: «Якщо учні отримують двійки та трійки, отже, ви чогось для них не робите».[37]
Я стикався із цим не раз і не тільки серед дітей чи першокурсників. Мені й магістри казали, що коли не отримають вищий бал із мого предмета, їхні нижчі оцінки стануть доказами того, що я погано викладаю. Також були студенти, які майже завалили мій предмет, але просили (а іноді й вимагали) рекомендації для вступу в магістратуру чи для здобуття професійної освіти. Студенти коледжів, може, і не тупіші, ніж тридцять років тому, але їхнє відчуття власних прав і рівень безпідставної самовпевненості значно зросли.
Велику роль тут відіграє і виховання. Батьки стараються вберегти дітей від усього, ставши такими надокучливими, що колишній відповідальний за роботу з першокурсниками в Стенфордському університеті аж написав книжку, де зазначив, що таке «гелікоптерне виховання», коли батьки, наче гелікоптер, кружляють над дітьми, руйнує ціле покоління. Батьків, що захищають і бавлять своїх дітей навіть у старших класах школи й університетах, виконуючи за них домашнє завдання, стенфордський декан ніжно називає «такими, що перестаралися з допомогою» і беруть участь у всіх сферах життя дитини.[38] Є взагалі запущені випадки: деякі батьки перебираються до того міста, де їхні діти вчаться в коледжі, щоб бути весь час поруч. Це вже не «гелікоптерне виховання», а щось на зразок «виховання з безпосереднім залученням реактивних літаків-винищувачів».
35
Джеймс Пірсон і Наомі Шефер Рілі, «Виправні фінанси: завелика ціна ігор в академічні доганялки», Weekly Standard online, 9 травня 2016 року.
37
Валері Штраусс, «Я б хотіла викладати, але...», Washington Post online, 31 грудня 2013 року.
38
Емма Браун, «Колишній декан Стенфорду пояснює, чому “гелікоптерне виховання” руйнує покоління студентів», Washington Post online, 16 жовтня 2015 року.