Хай як не парадоксально, інша проблема — це достаток. Гучна заява в часи, коли стільки батьків і молоді хвилюються про те, де взяти гроші на освіту. Але факт лишається фактом, що ніколи ще стільки людей не здобували вищу освіту, переважно за допомогою практично нескінченних надходжень руйнівних позик. Тримаючись за ці гарантовані урядом гроші й реагуючи на агресивний маркетинг із боку залежних від оплати за навчання вишів, підлітки з різних соціальних класів по всій Америці нині вибирають коледжі, наче машини.
Відвідування вишів — це хороший приклад шопінг-ритуалу, що вчить молодь обирати навчальний заклад за будь-якими критеріями, окрім освіти. Щовесни та щоліта дороги заповнюються потенційними абітурієнтами та батьками. Одні їдуть подивитися на ті заклади, куди вступили їхні діти, а інші — на виші, куди, можливо, тільки збираються вступати. Це не лише багаті дітки з турами по університетах Ліги Плюща: друзі з дітьми-підлітками регулярно розказують мені, як їздили дивитися на якісь невеличкі коледжі, про які я ніколи не чув. Щороку ці батьки питають мене про пораду і щороку я кажу їм, що це погана ідея. Вони дякують мені і все одно не відмовляються від цих поїздок. До кінця цього процесу вся родина ледь стоїть на ногах, а питання про те, чого власне вчать у тому коледжі, здається другорядним.
Зазвичай молоді подобається більшість вишів, бо підлітку, який застряг у школі, усі коледжі здаються досить класними. Деякі альтернативи, звісно, швидко відпадають. Негарне місто, розхитаний корпус, страшний гуртожиток. В іншому разі майбутні студенти, коли їм ледь виповнилося шістнадцять, закохуються у виш і потім місяцями, як полохливі наречені, марять надією, що обраний навчальний заклад дасть добро і змінить їхню долю.
Ідея про те, що підлітки мають спершу подумати, чому взагалі хочуть іти в коледж, а вже потім шукати заклади, що підходять їхнім здібностям, лише туди вступати, їхати в те місце, куди вони вже були прийняті, зараз видається дивною багатьом батькам і їхнім дітям. Спитайте батьків, навіщо вони возили дочку всією країною, щоб відвідати заклади, куди дівчина, може, і не захоче вступати або куди в неї немає шансів потрапити, і відповіддю часто буде щось на зразок: «Ну, вона хотіла подивитися». Дехто ще додає: «І ми вирішили витратитися на це». Заявка на вступ у виш по п’ятдесят баксів за спробу — недешеве задоволення, але їздити від Амгерсту до Атланти значно дорожче.
Увесь цей процес не лише свідчить про те, що вирішують тут усе діти, а й про те, що їх відразу вчать оцінювати навчальні заклади за критеріями, відмінними від освіти, яку вони можуть там отримати. Вишам про це відомо, і вони до цього готові. Так само, як автодилери точно знають, як поставити в залі нову модель, або казино — якими парфумами має пахнути повітря, щоб уразити клієнтів, щойно вони заходять усередину, коледжі мають напоготові безліч приманок і програм, щоб витіснити конкурентів, роблячи акцент на тому, що важливо лише для молоді.
У змаганні за підлітків і їхні долари навчальні заклади скоріше обіцяють досвід, а не освіту. (Виношу за дужки прибуткові заклади, які по суті є фабриками з виробництва боргів, я їх узагалі виключаю з категорії вишів). Немає нічого поганого в тому, щоб створити привабливий студентський центр або розробити заняття для дозвілля в коледжі, але це дещо схоже на те, наче лікарня заманює людей із серцево-судинними захворюваннями зробити коронарне шунтування, бо в них класна їдальня.
Молодь більше залучена в процес вибору вишу частково через те, що програми студентських позик перенесли контроль над оплатою навчання від батьків до студентів. Проте також в останні десятиліття прослідковується тенденція, що батьки дедалі більше рішень делегують власним дітям. Хай там як, але складно не погодитися зі спостереженням колумністки Bloomberg Меґан Макардл, що це відбулося, бо «студентів більше хвилює, чи буде приємним їхній досвід, аніж батьків».[39]
Заклади на рівні бакалаврату з усіх сил пристосовуються до цього попиту. Так, деякі коледжі намагаються подолати тривогу, яку відчуває абітурієнт, думаючи про те, що доведеться жити з незнайомими людьми. Колись навчитися жити із новим сусідом по кімнаті було частиною становлення зрілої людини, але, звісно, такий досвід лякав дітей, які все ще мешкали з батьками. Утім, тепер це не так. Ось що писали викладачі з університету штату Арізона в 2015 році:
39
Меґан Макардл, «Захищені студенти йдуть у коледж, уникають освіти», BloombergView.com, 13 серпня 2015 року.