Власне, жінка зустріла пораду лайкою. Вона відчитала фахівця, вибухнувши розгніваним его: «Так /лайка/, зарин — це газ, ти бездарний /лайка/. Зарин — це рідина і може випаровуватися... тож заткни свою /лайка/ пельку». Кашета, звісно, був уражений, але спробував ще раз: «Погугліть мене. Я експерт із зарину. Вибачте за пропозицію допомоги». Це нічого не змінило, і діалог скінчився.
Чванливий студент Дартмутського коледжу й розгнівана користувачка твітеру, звісно, вибиваються із загальної картини і є гіперболізованими прикладами намагання працювати зі студентами. Але викладачі як в аудиторіях, так і в соцмережах розповідають про те, що випадки, коли студенти сприймають виправлення як образи, дедалі частішають. Незаслужена похвала й пустопорожні успіхи формують крихку зарозумілість, яка може призвести до того, що студенти визвіряться на першого-ліпшого викладача чи працедавця, що спробує розвіяти цю ілюзію. І таку звичку буде складно подолати в дорослому житті.
Обслуговування клієнтів і ставлення до фаховості як до товару очевидні в сучасних коледжах навіть у дрібницях. Візьмімо, наприклад, вплив електронного листування, що заохочує таку поведінку, на яку студенти не наважилися в особистому спілкуванні.
Навіть якщо не брати до уваги погане рішення після вихідних із випивкою й вечірками щось написати й клацнути «надіслати», імейл усе-таки призводить до зміщеного відчуття особистого простору, що розмиває кордони, необхідні для ефективного навчання. Як побачимо в наступному розділі, це загальна характеристика спілкування онлайн, але неформальність взаємодії між викладачами та студентами — це ще один приклад того, як університетське життя розмиває повагу до фахівців та їхніх навичок.
Імейл став поширеним в університетах на початку 1990-х, і за десять років викладачі помітили зміни, які принесло постійне перебування на зв’язку. У 2006 році в New York Times запитали працівників закладів освіти про їхній досвід електронного спілкування, і їхнє роздратування було очевидним. «Нині, — писали в Times, — студенти, здається, думають, що викладачі доступні цілодобово, якщо відправляють постійний потік імейлів... які надто неформальні або взагалі непристойні». Як розповів Times професор теології Джорджтаунського університету, «стиль, у якому студенти писали імейли, був уражальним (“Мені треба знати, і ви маєте це сказати прямо зараз”), а фамільярність часом межувала із наказовим тоном».[42]
Електронна пошта, як і соцмережі, неймовірно зрівнює людей, тому студентам здається нормальним писати повідомлення викладачам, як наче вони спілкуються з відділом із обслуговування клієнтів. Це має прямий вплив на повагу до фаховості, бо таке ставлення знищує будь-яку різницю між студентами, що ставлять питання, і викладачами, які на них відповідають. У Times зауважили:
Тоді як викладачі очікують поваги, їхня фаховість перетворилася просто на чергову послугу, яку купують студенти, будучи клієнтами. Так, студенти не бояться образити викладача, забрати в нього час чи навіть поставити питання, яке може свідчити про їхнє недоречне ставлення.
Кетлін Дженкінс, викладачка соціології в коледжі Вільяма і Мері у Вірджинії, каже, що навіть отримувала імейли від студентів, які не прийшли на заняття і хотіли, щоб вона надіслала їм копії нотаток власних лекцій.
Стикаючись із такими скаргами викладачів щодо електронного листування, другокурсник із Амгерсту сказав: «Якби для того, щоб зв’язатись із викладачем, я міг лише піти до нього в кабінет чи зателефонувати, можна було б вирішувати, наскільки це важливо, і розставляти пріоритети. Чи справді питання варте того, щоб іти до викладача?».
На це викладач відповів би: ось про що й мова. Викладачі не інтелектуальні васали і не друзяки по переписці за викликом. Вони існують не для того, щоб негайно відповісти на будь-який запит студента — включно, наприклад, із тим, чи користуватися папкою, чи записником, як розказав викладач Каліфорнійського університету в Девісі. Крім іншого, студенти мають навчитись у коледжі покладатися на себе, але навіщо перейматися й щось шукати самому, коли викладач за кілька кліків від тебе?
Освіта має вилікувати студентів від таких звичок, а не плекати їх. Із багатьох причин викладачі часом вагаються, чи варто брати на себе таку відповідальність, особливо якщо їхня посада в університеті ще хитка. Деякі з них, звісно, ставляться до молоді як до рівних, бо пройнялись ідеєю, що студенти справді їхні колеги, і ця помилка шкодить як навчанню, так і викладанню. Частина викладачів навіть повторює старий вислів: «Я вчуся від власних студентів так само, як і вони від мене!». (За всієї поваги до моїх колег по викладанню, що використовують цей вислів, мушу сказати: якщо це правда, то ви не дуже хороші вчителі).
42
Джонатан Ґлетер, «Кому: professor@university.edu Тема: Чому у всьому винен я», New York Times online, 22 лютого 2006 року.