Факти, як відомо фахівцям, — це не те саме, що знання чи можливості. А в інтернеті «факти» часом бувають дуже сумнівними. У численних сутичках під час кампаній проти усталених знань інтернет — це скоріше артилерійська підтримка: постійне бомбардування випадковою, незв’язною інформацією, що падає як на фахівців, так і на звичайних громадян, оглушаючи нас усіх і підриваючи спроби притомної дискусії.
Інтернет-користувачі придумали численні закони та наслідки дискусій в електронному світі. Схильність наводити аргумент про нацистську Німеччину в будь-якій розмові надихнула на виведення закону Ґодвіна і пов’язаного з ним reductio ad Hitlerum. Глибоко вкорінені й зазвичай непохитні погляди інтернет-користувачів лягли в основу закону Поммера, згідно з яким у мережі людина може пройти шлях зміни своїх поглядів лише в одному напрямку: від відсутності власної думки до неправильної думки. Є багато інших законів, включно з моїм улюбленим законом Скітта: «Будь-який допис в інтернеті, де виправляють помилку, зроблену в іншому дописі, обов’язково міститиме принаймні одну власну помилку».
Проте коли йдеться про смерть фаховості, закон, який треба мати на увазі, — це спостереження, виведене задовго до винайдення персонального комп’ютера. Я говорю про закон Стерджона, названий на честь легендарного письменника-фантаста Теодора Стерджона. На початку 1950-х високочолі критики висміювали якість популярної літератури, особливо американської фантастики. Вони вважали наукову фантастику та фентезі літературним гетто. Майже всі ці тексти, — фиркали критики, — були нікудишніми. Стерджон розгнівано відповів, що вони ставлять зависоку планку. Більшість продукції в більшості галузей, доводив письменник, низькоякісна, включно з тим, що критики вважали серйозними текстами. «Дев’яносто відсотків усього, — оголосив Стерджон, — лайно».
Коли ж говорити про інтернет, то закон Стерджона про 90 відсотків — це навіть замало. Чистий розмір та обсяг інтернету й неможливість виокремити важливе знання від звичайного шуму означає, що до якісної інформації завжди буде важко дістатись і вона буде поглинута сумнівними даними. Ба гірше — із цим неможливо нічого вдіяти, навіть якби якась група чи організація захотіла це спробувати. У 1994 році було менше трьох тисяч сайтів. До 2014-го їх уже налічувалося понад один мільярд.[55] Більшість із них можна знайти, і вони постануть перед вашими очима за секунди, незважаючи на їхню якість.
Хороша новина в тому, що навіть коли закон Стерджона відповідає дійсності, нам усе одно лишається сто мільйонів непоганих веб-сайтів. Сюди увійдуть усі головні новинні видання у світі (багато з яких нині більше читають в електронній версії, аніж на папері), домашні сторінки аналітичних центрів, університетів, дослідницьких організацій, а також важливих наукових, культурних і політичних діячів. Погана новина, звісно, у тому, що для того, щоб знайти цю інформацію, треба пробратися крізь потік непотребу, фейків, опублікованих ким завгодно: від бабусь із добрими намірами до вбивць-ісламістів. Деякі з найрозумніших людей сучасності відчутно присутні в інтернеті. Утім, деякі з найтупіших людей нашої планети лише за клік від них — на наступній сторінці чи за найближчим посиланням.
Безкраї завали нісенітниць в інтернеті — це нічне жахіття закону Стерджона. Люди, яким і так важко вибрати з кількох десятків телеканалів, тепер стикаються з мільйонами веб-сторінок, зроблених будь-ким, хто готовий платити за власну присутність онлайн. Без сумніву, інтернет — це чудове досягнення, що продовжує змінювати на краще наше життя, даючи більшій кількості людей доступ до інформації й одне до одного — раніше такого не можна було й уявити. Але в мережі є й темна сторона, що призводить до важливих і глибоко негативних ефектів, які впливають на те, як люди здобувають інформацію і реагують на фаховість.
Найочевидніша проблема полягає в тому, що свобода писати будь-що онлайн заповнює громадський простір дезінформацією та недомислом. Інтернет дозволяє цвісти мільярду квіток, і більшість із них смердить, включно з необґрунтованими думками випадкових блогерів і теоріями змови й аж до витончених кампаній із дезінформації, які здійснюють певні групи чи уряди. Деяка інформація в інтернеті помилкова через неуважність, інша хибна, бо люди з добрими намірами просто не знають, як правильно, а іноді неправду публікують через жадібність чи навіть як чисте злодіяння. Передавач інформації показує все з однаковою швидкістю, без коментарів і редакційного втручання. Інтернет — це засіб, а не суддя.
55
Едріенн Ла Франс, «Вершники загубленого інтернету», Atlantic online, 14 жовтня 2015 року.