Попри все, книжки від надійних видавництв принаймні проходять процес переговорів із авторами, редакторами, рецензентами й видавцями, включно з тією, яку ви читаєте зараз. На книжки, видані самвидавом задля марнославства, як читачі, так і рецензенти дивляться з підозрою, і не дарма. Проте сьогодні інтернет — це наче сотні мільйонів марнославних видавництв, які випускають будь-що, набране на клавіатурі, хай яке воно тупе чи навіть зловісне. (Як сказав Рон Фурньєр із National Journal, в епоху інтернету кожен фанатик — видавець). Звісно, десь там ховається й певна кількість мудрості та інформації, але ніде дітися від закону Стерджона.
Інтернет може зробити людей дурнішими, ніж до того, як вони зацікавилися певною темою. Сам акт пошуку інформації змушує людей думати, що вони чогось навчилися, хоча насправді їх поглинула ще більша кількість незрозумілих даних. Це відбувається, бо після певного часу, проведеного в інтернеті, люди вже не усвідомлюють, що просто промайнуло їм перед очима, а що вони знають.
Бачити слова на екрані — не те саме, що читати чи розуміти їх. Коли група експериментальних психологів із Єльського університету вивчала, як люди користуються мережею, науковці з’ясували, що «в тих, хто шукає інформацію в інтернеті, складається враження, ніби вони дуже багато знають, навіть якщо йдеться про теми, не пов’язані з тими, які вони гуглили».[66] Це як електронна версія ефекту Даннінґа—Крюґера, коли найменш компетентні люди найбільш не здатні зрозуміти, що нічому не вчаться.
Люди, які, скажімо, шукають інформацію про горючі корисні копалини, можуть прокрутити купу сторінок про інший термін — наприклад, про скам’янілості динозаврів. Продивившись достатню кількість сторінок, ви втрачаєте здатність розуміти, що раніше не знали того, що щойно читали на цю тему. Натомість ви припускаєте, що знали й про динозаврів, і про корисні копалини, бо просто розумні. На жаль, уважати себе розумними, пошукавши в інтернеті, — це наче вважати себе хорошими плавцями, погулявши під зливою.
Команда науковців із Єлю дещо обережно сформулювала цю проблему: «приймати зовнішнє знання за внутрішнє». Чесніше було б сказати, що люди не пам’ятають більшість із того, що побачили тоді, як шалено клікали мишкою. Як помітив автор Том Джейкобс, «виявилося, що пошук провокує абсолютно необґрунтовану віру у власні знання, і це, беручи до уваги дедалі популярнішу звичку інстинктивно шукати відповіді онлайн на будь-яке питання, дещо жахає».[67]
Звісно, когось це може й жахати, але така звичка точно дратує. Оця помилкова впевненість у набутому знанні може зробити працю фахівця практично нездійсненною. Хіба можна просвітити людей, які думають, що здобули знання, на яке треба витратити десять років, бо провели ранок у пошуковій системі? Кілька слів дискусії з обивателем — і серце експерта замре, почувши фразу «я трохи дослідив цю тему».
Як доступ до такої кількості інформації може не призводити хоча б до якогось підвищення рівня знань, наприклад, завдяки банальному процесу осмосу? Як люди можуть так багато читати й так мало брати з прочитаного? Відповідь проста: мало хто дійсно читає те, що знаходить.
Дослідження Університетського коледжу Лондона з’ясувало, що люди насправді не читають статті, які відшукують. Натомість вони швидко дивляться на кілька верхніх рядків чи перші речення і йдуть далі. Інтернет-користувачі, як зауважують дослідники, «не читають онлайн у традиційному розумінні; звісно, це ознаки того, що з’являються нові форми “читання”, коли люди, шукаючи швидких шляхів, просто проглядають заголовки, зміст і вступ статті. Здається, що вони використовують перебування онлайн, аби уникнути читання в традиційному сенсі».[68] І це, власне, протилежність повноцінному процесу читання, адже ціль інтернет-пошуків не стільки щось дізнатися, скільки виграти в суперечці, підтвердивши погляди, що вже існують.
Особливо вразливі перед цією тенденцією діти й молодь. Згадане дослідження припускає, що це відбувається, бо вони неточно уявляють собі, чим, власне, є інтернет, часто не усвідомлюючи, що це просто збірка мережевих ресурсів від різних авторів, тому мало часу приділяють оцінюванню доречності, точності та авторитетності інформації. «Бібліотечні ресурси не здаються молоді достатньо інтуїтивними в користуванні, і тому вона віддає перевагу Google і Yahoo!», бо ці сервіси пропонують знайомі, спрощені рішення її навчальних потреб. Викладачі та інші фахівці теж не застраховані від такої спокуси. Згідно з дослідженням, схоже, що «проглядання та переглядання» — це норма для всіх. Популярність серед старших науковців коротких підсумків досліджень у вступному абзаці це тільки підтверджує.
66
Метью Фішер та ін., «Шукаючи пояснень: як інтернет роздуває внутрішню оцінку знань», Journal of Experimental Psychology 144(3), червень 2015, 674–687.
67
Том Джейкобс, «Пошук в інтернеті створює ілюзію знань», Pacific Standard online, 1 квітня 2015 року.
68
Це та подальші посилання зі статті CIBER Університетського коледжу Лондона «Покоління гугл: інформаційна поведінка дослідника майбутнього», 11 січня 2008 року.