Ця легкість, із якою люди можуть обговорювати такі проблеми й навіть іноді робити про них правильні припущення, тоді як фахівці часом помиляються, призводить до ще одного рівня антиінтелектуальної броні, якою обивателі захищаються від добре поінформованих експертів.
Будь-яке навчання вимагає терпіння та здатності слухати інших. Утім, інтернет і соцмережі роблять нас менш поблажливими та більш схильними до суперечок. Люди, перебуваючи онлайн, як і в житті, збиваються в камери відлуння,[73] віддаючи перевагу розмовам із тими, з ким погоджуються. Письменник Білл Бішоп у книжці 2008 року назвав це «великим сортуванням», зауважуючи, що американці зараз обирають жити, працювати й соціалізуватися з людьми, схожими на себе за всіма ознаками. Те саме відбувається і в інтернеті.
Ми не лише асоціюємо себе з людьми, схожими на нас, а й активно розриваємо зв’язки з рештою, особливо в соцмережах. У дослідженні центру Pew від 2014 року були отримані результати, що ліберали більш схильні блокувати та видаляти з друзів осіб, із якими вони не погоджуються, аніж консерватори. Так відбувалося переважно тому, що консерватори вже були схильні тримати у своїх онлайн-колах менше опонентів. (Або як ішлося в огляді цього дослідження у Washington Post, консерватори мають «нижчий рівень ідеологічного різноманіття у своїй онлайн-екосистемі»).[74] Ліберали були дещо більш схильні розривати дружбу в реальному житті через політику, але загальна тенденція полягала в ідеологічній сегрегації, адже тепер можна розірвати дружбу в один клік, без особистої дискусії.
Оце небажання вислуховувати інших не лише робить нас менш приязними в спілкуванні один з одним загалом, але й погіршує нашу здатність мислити, переконливо сперечатись і сприймати виправлення, коли помиляємося. Якщо ми не здатні навести ланцюжок доводів уже за кілька кліків мишкою, це означає, що ми не можемо витримати найменшого виклику власним поглядам чи ідеям. Це небезпечно, бо така ситуація ставить під сумнів роль знання й фаховості в сучасному суспільстві і роз’їдає базову здатність людей уживатися разом в умовах демократії.
В основі такої лихої вдачі лежить хибне відчуття рівності та ілюзія егалітаризму, спричинена доступністю соцмереж. У мене є твітер і сторінка у фейсбуці, як і у вас, отже, ми з вами колеги, чи не так? Зрештою, якщо топовий репортер великої газети, дипломат зі Школи управління імені Кеннеді, науковець у дослідницькому госпіталі та ваша тьотя Роза з Невади всі є онлайн, то їхні погляди пробігають у вас перед очима як рівнозначні повідомлення. Кожна думка — це просто останній допис на сторінці.
В епоху соцмереж користувачі інтернету припускають, що всі однаково розумні та поінфомовані просто тому, що вони є онлайн. Кінокритик Ентоні Олівер Скотт у New York Times писав:
В інтернеті всі стали критиками: руйнівники компаній через відгуки на Yelp, дослідники Amazon і крикуни, що закликають у соцмережах до лайків і поширень. Пихатих, завжди підозрілих канцелярських нікчем на зразок мене змела цифрова анархія. Кому здалися ті жалюгідні скиглії, якщо є дружелюбний алгоритм, який, базуючись на ваших попередніх покупках, покаже те, що «вас також може зацікавити», а легіони фейсбук-друзів підтвердять мудрість вашого вибору?[75]
Анонімність соцмереж спокушає користувачів вести дискусії так, ніби всі учасники рівні, наче це група колег із однаковим досвідом і освітою. Такий підхід мало хто застосовував би в реальному житті, але в інтернеті інтелектуальний нарцисизм пересічного коментатора зміщує норми, які зазвичай регулюють особисте спілкування.
Таке дивне поєднання відстані та зближення отруює розмову. Для притомної суперечки треба, щоб її учасники були чесними й мали добрі наміри. Реальна близькість живить довіру та взаєморозуміння. Ми ж не ходячий мозок, що обробляє розрізнені дані. Ми вислуховуємо іншу людину, покладаючись частково на численні візуальні та слухові сигнали, а не просто на потік слів. Викладачі особливо добре знають, наскільки різний вплив має матеріал, який вони давали дистанційно і в особистому спілкуванні, коли студент міг ставити питання, насуплюватися чи коли на його обличчі з’являвся вираз раптового осяяння.
Відстань та анонімність руйнують терпіння й презумпцію доброї волі. Швидкий доступ до інформації та можливість говорити без необхідності слухати в поєднанні з «клавіатурною відвагою», що дозволяє людям казати одне одному слова, яких вони ніколи не вимовили б віч-на-віч, убивають розмову. Як зауважив письменник Ендрю Салліван, частково це пояснюється тим, що в інтернеті все хитко, тому кожен учасник дискусії вимагає, щоб його сприймали на рівних з іншими.
73
Камера відлуння — поняття з теорії медіа, яке описує ситуацію, коли певні твердження й переконання циклічно повторюються в закритій системі однодумців, заглушаючи будь-які протилежні думки.
74
Андреа Пітерсон, «Ліберали ймовірніше видалять вас із друзів через політику — як онлайн, так і офлайн», Washington Post online, 21 жовтня 2014 року.
75
Е. O. Скотт, «Усі критики. І так і має бути», New York Times Sunday Review online, 30 січня 2016 року.