Переважно живить таку ситуаці саме те, чим переймалися батьки-засновники щодо демократичної культури: почуття, емоції та нарцисизм заміняють докази, прикладні знання та громадянську активність. Так, часом випадкові раціональні думки все ще пролітають туди-сюди, але стало значно менше арбітрів, що могли б установити, які з цих думок справді правдиві, притомні та доречні.[76]
Твітер, фейсбук, редіт та інші соцмережі можуть бути майданчиками для притомних дискусій, проте надто часто подібні сайти стають прихистком для безкінечного потоку самовпевнених тверджень, хибної інформації та образ замість справжньої розмови.
Звісно, інтернет уможливлює спілкування між людьми, які інакше ніколи не зустрілися б. Інтроверти можуть казати, що майданчики на зразок редіта чи коментарі в онлайн-виданнях відкривають двері для спілкування з людьми, які раніше не хотіли вступати у відкриті дискусії взагалі. На жаль, якщо дозволити будь-кому висловлювати власні погляди, то будь-хто й буде це робити: саме тому так багато видань, включно з Toronto Sun і Daily Beast, закрили коментарі до своїх публікацій онлайн.
Таке спілкування не надто сприяє послабленню прив’язаності пересічного обивателя до хибної інформації. Насправді проблема може бути навіть серйознішою, ніж здається. Стикаючись із незаперечними доказами того, що вони помиляються, деякі люди ще завзятіше кидаються захищати свою думку замість того, щоб змиритись із власною помилкою. Це «ефект вогню у відповідь», коли люди подвоюють зусилля, щоб уберегти свої переконання, хай якими незаперечними будуть ознаки того, що ті хибні.[77]
Інтернет, як писав Девід Даннінґ, загострює цю проблему численними способами і не в останню чергу тим, що спростування тупої ідеї вимагає озвучення її в процесі дискусії принаймні один раз. Для викладачів та інших фахівців — це мінне поле, адже вони ризикують підтвердити помилку, просто її повторивши:
Ще, звісно, існує проблема безупинної дезінформації в місцях, які, на відміну від аудиторії, складно контролювати — на зразок інтернету та новинних видань. У цих умовах Дикого Заходу найкраще взагалі не озвучувати популярні хибні судження. Вам не вдасться змінити думку людей, кажучи їм, що Барак Обама не мусульманин, тому що часто вони пам’ятають усе сказане, окрім головного слова «не».[78]
Фахівцям, що намагаються протистояти цьому впертому невігластву, може здаватися, що вони допомагають, але фактично експерти просто підливають оливи у вогонь. Це не допоможе, а тільки посилить полум’я.
Інтернет — це найбільший у людській історії анонімний засіб для спілкування. Здатність сперечатися на відстані та здешевлене відчуття рівності, до якого він призвів, роз’їдає довіру та повагу поміж нас усіх: як серед фахівців, так і серед обивателів. Будучи наодинці перед клавіатурою та збиваючись у зграї на сайтах і в онлайн-групах, які зосереджуються на підтвердженні будь-яких ідей, політично та інтелектуально мільйони американців загрузли у власних упередженнях. Соцмережі на зразок фейсбуку розширюють цю камеру відлуння. Як писала Меґан Макардл у 2016 році, «навіть якщо ми несвідомо блокуємо людей, які з нами не погоджуються, фейсбук сам фільтрує наші стрічки так, щоб ми бачили більше контенту, який лайкнули. А що ми лайкаємо? Людей і дописи, які поділяють наші думки».[79]
Особливо це небезпечно тепер, коли соцмережі на зразок фейсбуку й твітеру стали основними джерелами новин та інформації для багатьох американців, а фахівці намагаються на власний ризик пробити цю броню політичної ізоляції та самовпевненого невігластва. Досить складно сперечатися навіть з однією людиною, яка щось не так зрозуміла, але спроби дискутувати з особою, що має в арсеналі «симпатичні» сайти як докази та легіони анонімних однодумців у соцмережах із такими самими хибними поглядами, відразу приречені. Тим часом професіонали, що наполягають на логіці, фундаментальних знаннях і базових правилах щодо джерел інформації, ризикують бути засудженими онлайн-користувачами ХХІ століття: останні скажуть, що фахівці — просто елітаристи, які не розуміють чудес Інформаційної доби.
76
Ендрю Салліван, «Демократіям настає кінець, коли вони надто демократичні», New York online, 1 травня 2016 року.
77
Серед інших Брендан Найген, дослідник Дармутського коледжу, здійснював протягом кількох років дослідження, чому люди посилюють свої позиції, коли їм доводять, що вони неправі. Джо Кіогейн, «Як факти стріляють у відповідь: дослідники знайшли неочікувану загрозу демократії — наш мозок», Boston Globe online, 11 липня 2010 року.
79
Меґан Макардл, «Ваші оцінки виборів абсолютно неправильні», Forbes online, 14 квітня 2016 року.