Без сумніву, роботи Черчілля привернули увагу лише через його політичні погляди. Саме на цьому й наголошував Ворд у суді, доводячи, що його плагіат — це невинні помилки, які були помічені, лише коли він висловив суперечливі погляди. Але така позиція сама по собі бентежить: чи обов’язково викладачу називати людей, що загинули у вежах-близнюках «маленькими /Адольфами/ Айхманнами», як це зробив Черчілль, щоб хто-небудь уважніше придивився до наукових праць професора? Заяви про те, що плагіат виявили лише після того, як викладач примудрився привернути до себе достатньо уваги агресивними коментарями — непереконливий аргумент на захист.
Справа Черчілля була в певному розумінні унікальною і не в останню чергу через суспільну увагу, яку вона привернула. Більшість випадків професійних порушень в академічних колах лишаються не поміченими громадськістю. Дослідження про гей-шлюби 2014 року, де дані виявилися повністю підроблені, було винятком і привернуло значну увагу лише через потенційний політичний вплив його висновків. Більшість академічних досліджень і близько не така цікава, як заяви, що людей можна переконати перестати бути гомофобами, і тому не викликає особливого інтересу.
Утім менш відомі випадки все одно серйозні. У 2011 році з’ясувалося, що дослідник із науковим ступенем, який працював у Колумбійському університеті завдяки гранту від американського уряду, підробив дослідження з клітинної біології, що стосувалося хвороби Альцгеймера. Учений погодився не приймати будь-які федеральні гранти протягом трьох років, але поки це порушення виявили, інші науковці процитували його статтю принаймні 150 разів. У 2016 році іспанську дослідницю звільнили в зв’язку з підозрою в підробці результатів дослідження серцево-судинних захворювань.
У драматичнішому випадку Ендрю Вейкфілду, лікарю, який опублікував суперечливе дослідження про зв’язок вакцин та аутизму, у 2010 році відкликали його ліцензію в Сполученому Королівстві. Британські медичні установи заявили, що роблять це не тому, що лікар доводить суперечливу думку, а через те, що він порушив базові правила наукової поведінки в своєму дослідженні. Генеральна медична рада Великої Британії з’ясувала, що Вейкфілд «здійснював інвазивне дослідження дітей без етичного погодження, діяв усупереч клінічним інтересам кожної дитини, не розкрив фінансових інтересів і незаконно привласнив кошти».[117]
Як у випадку з Вордом Черчиллем, прихильники Вейкфілда заявляли, що він був жертвою полювання на відьом. Але дискредитоване дослідження — це не те саме, що неетична поведінка. Наприклад, Пітер Дюсберґ, один із провідних опонентів існування СНІДу, усе ще працює в Берклі попри звинувачення критиків, що він причетний до академічних правопорушень. Університет розглянув і відхилив ці звинувачення в 2010 році.
Але ніде правди діти: значна частина опублікованих наукових досліджень у найкращому разі сумнівна, а в найгіршому — підроблена. Звичайних людей це не дуже втішить, але ми взагалі дізнаємося про випадки таких порушень, бо фахівці з різних галузей їх помічають. Коли в дослідженні 2005 року науковців запитали, чи вони застосовували сумнівні дослідницькі практики, майже два відсотки з них зізналися, що брали участь у підробках, фальсифікаціях чи підміні даних принаймні один раз; 14 відсотків сказали, що були свідками такої поведінки колег. Третина науковців, відповідаючи на питання про порушення, які не можна класифікувати як відверту фальсифікацію, зізнавалися, що була залучена до сумнівних практик на зразок ігнорування досліджень, що суперечили їхнім. Більше 70 відсотків заявили, що були свідкам такої поведінки серед колег.[118]
Більшість порушень лишається невидимою для звичайних людей, бо це дуже розмита категорія. На відміну від масштабного шахрайства, яке люди бачили у відомих фільмах на зразок «Ерін Брокович» або «Своя людина», більшість відкликань із наукових журналів стосується невеличких помилок чи хиб у дослідженнях із вузької тематики. Природничі науки, здається, уразливіші до таких проблем, але, імовірно, це тому, що дослідження в цій галузі простіше перевірити.
Звісно, природничі науковці можуть сказати, що відкликання в їхній галузі — це ознака професійної відповідальності та контролю. Наукові, зокрема медичні журнали з найвищими рейтингами в галузі — наприклад, New England Journal of Medicine — схильні мати більші показники відкликань. Проте ніхто точно не знає чому.[119] Може, через те, що більше людей перевіряють результати. Це було б відрадно. Можливо, так відбувається, бо більше людей роблять усе можливе, аби потрапити до престижного журналу (це вже було б невтішно). Також це може бути ефект публікації в знаному журналі: його читають більше, а тому існує вища ймовірність, що хтось спробує використати статтю для власної роботи й завдяки цьому помітить порушення і спростує його.
117
Ян Ліпкін, «Божевілля антивакцинації не припиниться», Wall Street Journal online, 3 квітня 2016 року.
118
Див. Річард ван Ноорден, «Проблема політичної науки та етики досліджень», Nature online, 29 червня 2015 року; Браян Мартінсон, Мелісса Андерсон і Реймонд де Вріс, «Науковці, що погано поводяться», Nature 435 (9 червня, 2005): 737–738.
119
Карл Ціммер, «Різке збільшення відкликання спонукає до заклику реформ», New York Times online, 16 квітня 2012 року.