Перший тиждень поліцейського полювання Лісбет Саландер провела далеко від драматичних подій. Вона спокійно сиділа в своїй квартирі на Фіскарґатан у районі Мосебакке. Її мобільник було вимкнено, сім-карту з нього вийнято. Цим мобільником вона більше не збиралася користуватися. Все більше дивуючись, вона за допомогою інтернет-версій слідкувала за газетними заголовками і слухала новини по телевізору. Власна паспортна фотографія, що спочатку з’явилася в Інтернеті, а потім супроводжувала всі заставки телевізійних новин, викликала у неї роздратування. На ній у неї був дурнуватий вигляд.
Незважаючи на багаторічні зусилля уникати уваги суспільства, вона прославилася на всю країну як найодіозніша особа. 3 легким здивуванням вона переконувалася, що оголошений по всій країні розшук низькорослої дівчини, підозрюваної в потрійному вбивстві, став сенсацією року, порівнянною з тією, яку викликала справа сектантів з Кнутбю.[66] Вона стежила за коментарями і поясненнями в засобах масової інформації, задумливо звівши брови і дивуючись з того, що секретні відомості про її душевне здоров’я виявилися доступні для будь-якої редакції. Один заголовок пробудив у ній давно поховані спогади:
Один судовий репортер з ТТ переплюнув своїх конкурентів, роздобувши копію судово-медичного висновку, зробленого, коли Лісбет була затримана за те, що вдарила ногою по фізіономії одного з пасажирів на станції метро «Гамла стан».
Лісбет добре пам’ятала подію в метро. Вона поверталася з Уденплана у свій тимчасовий будинок у прийомних батьків, який був у Хеґерстені. На станції «Родмансґатан» у вагон зайшов незнайомий пасажир, на вигляд тверезий, і попрямував до неї. Згодом вона дізналася, що це був Карл Еверт Блумґрен, п’ятдесятидволітній безробітний з Йовле, колишній спортсмен, що грав у хокей з м’ячем. Хоча вагон був напівпорожній, він підсів до неї ближче і став чіплятися — поклав руку їй на коліно і намагався завести розмову на тему «поїдьмо зі мною, не пошкодуєш». Бачачи, що вона не звертає на нього уваги, він розходився і обізвав її шльондрою.
Його не зупинило ні її мовчання, ні те, що вона на наступній зупинці пересіла від нього подалі.
Коли вони під’їздили до Старого міста, він обхопив її ззаду руками, засунув руки їй під джемпер і почав шепотіти їй на вухо, що вона шльондра. Лісбет Саландер не подобалося, коли якась абсолютно незнайома людина обзивала її в метро шльондрою. У відповідь вона заїхала йому ліктем в око, а потім, ухопившись за поручні, повисла на них і вдарила каблуками йому в перенісся, що спричинило деяке пролиття крові.
На наступній станції їй вдалося вискочити з вагона на перон, але позаяк вона була одягнена за останньою панківською модою і волосся у неї було пофарбоване в синій колір, то якийсь поборник порядку накинувся на неї і протримав притиснутою до підлоги, доки надійшла поліція.
Вона проклинала тоді свою стать і свою тендітну статуру. Якби вона була здоровим мужиком, на неї ніхто не посмів би накинутися.
Вона навіть не намагалася пояснити, за що вдарила Карла Еверта Блумґрена по обличчю, бо вважала, що не варто навіть намагатися пояснювати щось одягненим у форму представникам влади. З принципових міркувань вона взагалі відмовилася розмовляти з психологами, які мали визначити її душевний стан. На щастя, за розвитком подій спостерігало кілька пасажирів, серед них була одна настирлива жінка з Херньосанда, яка до того ж виявилася членом парламенту від центристської партії. Ця жінка дала свідчення, згідно з якими Блумґрен перед побиттям чіплявся до дівчини. Після того як з’ясувалося, що Блумґрен був двічі судимий за порушення суспільної моральності, прокурор вирішив відкликати обвинувачення. Проте це не означало, що соціальні служби повинні припинити своє розслідування. У результаті Лісбет Саландер суд визнав недієздатною, внаслідок чого вона потрапила в підопічні Хольгера Пальмґрена, якого потім змінив Нільс Б’юрман.
І от усі ці секретні і дуже особисті подробиці були викладені в Інтернеті на загальний огляд. Доповнювалася її характеристика яскравими описами того, як вона ще в початковій школі постійно конфліктувала з оточуючими, а потім лежала в дитячій психіатричній клініці.
Діагнози, поставлені Лісбет Саландер в різних журналах і газетах, не завжди збігалися. Десь її називали психопаткою, а десь шизофренічкою з дуже вираженою манією переслідування. У всіх газетах її описували як людину розумово відсталу, адже вона не здолала навіть програму початкової школи, а після дев’ятого класу не отримала атестата. В її неврівноваженості і схильності до насильства громадськість могла не сумніватися.
66
Справа про вбивства в середовищі сектантів маленького шведського містечка Кнутбю під Уппсалою (2007 p.).