— Привіт, Міріам, — сказав він. — Мене звуть Паоло, ти можеш мене не боятися.
— Я знаю, — слабким голосом відгукнулася дівчина.
Він у знемозі притулився до коріння дерева: рівень адреналіну в його крові впав до нуля.
— Я не знаю, як мені звестися на ноги, — сказав Паоло Роберто. — Але по той бік дороги я залишив автомобіль. До нього звідси приблизно сто п’ятдесят метрів.
Білявий гігант пригальмував і зупинив машину на майданчику для відпочинку на схід від Нюкварна. Він почувався розбитим і розгубленим, голова була немов чужа.
Уперше в житті він вийшов з бійки побитим. І побив його не хто інший, як Паоло Роберто… боксер. Усе це було схоже на химерний сон із тих, які можуть приснитися неспокійної ночі. Він не міг зрозуміти, звідки раптом узявся Паоло Роберто — той з’явився на складі, немов з повітря.
Це було якесь божевілля.
Ударів Паоло Роберто він навіть не відчув, і це його не дивувало. Зате стусан у пах виявився дуже вагомим. І цей страшний удар по довбешці, від якого в нього потемніло в очах. Він провів рукою по потилиці і намацав величезну ґулю. Натиснувши пальцями, він не відчув болю, а проте голова паморочилася і була немов у тумані. Торкнувши язиком зуби, він з подивом виявив, що у верхній щелепі зліва одного бракує. В роті відчувався присмак крові. Схопивши великим і вказівним пальцями ніс, він обережно потягнув угору — десь усередині голови пролунав тріск, а це означало, що ніс у нього зламаний.
Він вчинив правильно, що взяв сумку і виїхав, не чекаючи, доки з’явиться поліція. Але при цьому він припустився величезної помилки. З передач каналу «Дискавері» він знав, що поліцейські дізнавачі можуть зібрати на місці злочину купу того, що зветься «forensic evidence».[73] Це кров, волоски, ДНК.
Йому дуже не хотілося повертатися на склад, але виходу не мав. Слід було прибрати докази. Він розвернув машину і поїхав назад. Під’їжджаючи до Нюкварна, він розминувся з якимсь авто, але не надав цьому значення.
Зворотний шлях до Стокгольма минув як у кошмарі. Кров заливала очі Паоло Роберто, побите тіло боліло. Він вів машину майже наосліп і відчував, що вона раз у раз виляє з боку в бік. Однією рукою він протер очі й обережно торкнувся носа. Це викликало сильний біль, а дихати він міг тільки ротом. Він невпинно видивлявся, чи не з’явиться на дорозі білий «Вольво», й одного разу біля Нюкварна йому здалося, що така машина промайнула у нього перед очима.
Виїхавши на шосе Є20, він відчув, що вести машину стало трохи легше. Він подумав було про те, щоб залишитися в Сьодертельє, але не знав, куди йому їхати. Він поглянув на Міріам Ву, яка, все ще в кайданках, лежала на задньому сидінні без ременя безпеки. Йому довелося нести її до машини на руках, і вона відключилася відразу, щойно опинилася на задньому сидінні, — чи то від отриманих травм, чи то просто від утоми. Зміркувавши, він врешті-решт виїхав на шосе Є4 і поїхав на Стокгольм.
Мікаель Блумквіст проспав майже годину, як раптом його розбудив телефон. Він поглянув на годинник — стрілки показували четверту. Зовсім сонний, він узяв слухавку. Це була Еріка Берґер, але він не відразу зрозумів, про що вона говорить.
— Паоло Роберто? Що з ним?
— У районній лікарні Сьодера з Міріам Ву. Він намагався до тебе додзвонитися, але ти не відповідав по мобільнику, а твого домашнього номера у нього не було.
— Я вимкнув мобільник. А що він робить у лікарні Сьодера?
Еріка Берґер відповідала терпляче, але наполегливо:
— Мікаелю! Візьми таксі, поїдь і з’ясуй, у чому там річ. Він говорив дуже плутано, базікав щось про бензопилу, будинок у лісі, про якогось монстра, який не вміє боксувати.
Мікаель тільки моргав і нічого не міг зміркувати. Нарешті він труснув головою і простяг руку по штани.
Паоло Роберто, що лежав на ліжку в одних боксерських шортах, мав досить жалюгідний вигляд. Мікаель чекав годину, перш ніж йому вдалося до нього потрапити. Ніс Паоло Роберто був загіпсований, брова, на яку наклали п’ять швів, заклеєна пластиром, ліве око заплило. На ребра був накладений бандаж, а по всьому тілу виднілися синці і садна. Ліве коліно теж було в гіпсі.
Мікаель Блумквіст приніс йому кави в паперовому стаканчику з кавового автомата, що стояв у коридорі. Кинувши критичний погляд на його обличчя, Мікаель сказав:
— Вигляд у тебе як після автомобільної аварії. Розповідай, що сталося!
Паоло Роберто похитав головою і подивився на Мікаеля: