— Звучить переконливо.
— Звідси виникає логічна проблема. Якщо ці панове зі Свавельшьо приїхали сюди кожен на своєму мотоциклі, то не вистачає ще одного засобу пересування, на якому прибув третій учасник. Адже третій з них не міг же поїхати одночасно на своїй машині і на чужому мотоциклі. Від стренґнеської дороги тут досить далеко.
— Хіба що третій учасник жив у цьому будиночку.
— Гм… — гмукнув Єркер Хольмберґ. — Але господар цього будинку — покійний адвокат Б’юрман, і він точно вже тут не живе.
— Можливо, був ще й третій учасник, і він поїхав на машині.
— А чом би їм тоді не поїхати на ній удвох? Я виходжу з того, що в цій історії угон мотоцикла «Харлей-Девідсон» не головне, хай би яким правдоподібним це не здавалося на перший погляд.
Трохи подумавши, він попросив у начальника пікету виділити двох поліцейських, щоб вони подивилися, чи не знайдеться де-небудь на лісовій доріжці залишеного засобу пересування, а потім порозпитували б сусідів, чи не помітив хто-небудь з них чогось незвичайного.
— О цій порі року народу тут обмаль, — сказав начальник пікету, але обіцяв, що зробить усе можливе.
Потім Хольмберґ відчинив двері літнього будиночка, що так і залишилися незамкненими, і відразу ж натрапив на кухонному столі на папки з документами про Лісбет Саландер, які зібрав Б’юрман. Сівши на стілець, він почав читати.
Єркеру Хольмберґу пощастило. Вже за тридцять хвилин після того, як почався обхід будинків, поліцейські знайшли якусь Ганну Вікторію Ханссон, яка в цей весняний день прибирала сміття в саду біля дороги, що вела в глиб дачного селища. «Як же! — сказала вона. — Бачу я, дякувати Богові, добре». З’ясувалося, що бачила вона одягнену в чорну куртку невисоку на зріст дівчину, що пройшла повз неї приблизно в обідню пору. О п’ятнадцятій проїхали двоє на мотоциклах, гуркіт стояв жахливий. А невдовзі дівчина проїхала у зворотному напрямі на одному з тих мотоциклів. Ну а потім з’явилися поліцейські.
Коли Єркер Хольмберґ вислуховував цей звіт, до будиночка під’їхав Курт Свенссон.
— Що тут було? — спитав він.
Єркер Хольмберґ похмуро поглянув на свого колегу.
— Сам не знаю, як це пояснити, — відповів Хольмберґ.
— Невже ти, Єркере, збираєшся мене переконати, що Лісбет Саландер з’явилася біля літнього будиночка Б’юрмана і сама натовкла пику вищому керівництву «Свавельшьо МК»? — спитав по телефону Бубланськи. У його голосі відчувалася напруга.
— Та вона ж тренувалася під керівництвом самого Паоло Роберто…
— Годі, Єркере!
— Тоді слухай. У Маґнуса Лундіна стріляна рана в ступню. Він може залишитися кульгавим на все життя. Куля прошила йому п’яту.
— Принаймні, вона не почала стріляти йому в голову.
— Мабуть, у цьому не було необхідності. Згідно з доповіддю пікету, Лундін отримав важкі травми обличчя, у нього зламана щелепа і вибито два зуби. Лікар «швидкої допомоги» підозрює струс мозку. Окрім рани в нозі він скаржиться на сильні болі внизу живота.
— А що там з Нієміненом?
— У нього, здається, ніяких травм. Але за словами чоловіка, який подзвонив у поліцію, він застав його лежачим без свідомості. Він не відповідав на питання, але потім опам’ятався і намагався утекти з місця події, саме коли під’їхав пікет.
Уперше за довгий час Бубланськи виглядав абсолютно розгубленим.
— Одна незрозуміла деталь, — додав Єркер Хольмберґ.
— Ще щось?
— Не знаю, як і описати. Шкіряна куртка Ніємінена… Адже він приїхав туди на мотоциклі.
— Що?
— Куртка у нього була подерта.
— Як подерта?
— З неї було видерто шматок. Розміром приблизно двадцять на двадцять сантиметрів. На спині куртки вирізаний клапоть неначе ножицями або ножем, і саме в тому місці, де був напис «Свавельшьо МК».
Бубланськи підвів брови.
— Навіщо Лісбет Саландер було вирізати шматок його куртки? Як трофей, чи що?
— Не уявляю собі. Але я тут подумав… — сказав Єркер Хольмберґ.
— Про що?
— Маґґе Лундін товстопузий, він блондин, носить кінський хвіст. Один з хлопців, що викрали приятельку Лісбет Саландер Міріам Ву, за описом був теж блондином з пивним черевцем і кінським хвостом.
Лісбет Саландер давно вже не переживала такого захоплюючого відчуття — відтоді, як побувала в «Грьона Лунд»[77] і побачила там атракціон «Вільне падіння». Вона прокотилася три рази і радо каталася б ще, якби в неї не закінчилися гроші.
Вона зрозуміла, що водити легкий «Кавасакі» з двигуном на 125 кубиків, який, по суті, всього лише трохи посилений мопед, це одне і зовсім інше — керувати «Харлей-Девідсоном» з двигуном на 1450 кубиків. Перші триста метрів шляху по вибоїстій лісовій дорозі були гіршими за американські гірки, її весь час кидало на всі боки. Двічі вона трохи не вилетіла з сідла догори дриґом і лише в останню секунду справилася з керуванням. Ця їзда нагадувала скачку верхи на скаженому лосеві.