— Що знаходиться за тими дверима? — спитала вона, коли комп’ютер увімкнувся і засвітився екран.
— Це всього лиш роздягальня.
— Відчини двері.
За дверима висіли кілька робочих комбінезонів.
— Гаразд. Заходь у роздягальню, тоді не доведеться робити тобі боляче.
Він підкорився без заперечень.
— Дістань свій мобільний телефон, поклади його на підлогу і підштовхни ногою до мене.
Він зробив усе, як вона сказала.
— Добре. Тепер замикай двері.
Комп’ютер був старовинний, з програмою «Windows 95» і жорстким диском на 280 мегабайт. Минула ціла вічність, доки нарешті відкрився документ «Excel» зі списком зданих в оренду автомобілів. Вона побачила, що білий «Вольво», на якому роз’їжджав білявий гігант, здавався в оренду двічі. Спочатку на два тижні в січні, потім починаючи з першого березня і ще не повернувся до салону. Було внесено тижневу плату за довготривалу оренду.
Наймача звали Рональд Нідерман.
Вона переглянула папки, що стояли на полиці над комп’ютером. На корінці однієї з папок був акуратний напис: «Посвідчення особи». Знявши цю папку з полиці, вона знайшла ім’я Рональд Нідерман. Орендуючи машину в січні, він як документ, що засвідчує особу, надав свій паспорт, і Рефік Альба просто зняв з нього копію. З першого погляду вона впізнала білявого гіганта. За паспортом він був німцем тридцяти п’яти років, родом з Гамбурга. Той факт, що Рефік Альба зняв з паспорта копію, означав, що Рональд Нідерман був просто клієнтом, а не приятелем, який випадково взяв на якийсь час машину.
Внизу на берегах Рефік Альба записав телефонний номер і адресу поштової скриньки в Ґетеборзі.
Лісбет поставила папку на місце і вимкнула комп’ютер. Роззирнувшись по кімнаті, вона побачила гумовий клин на підлозі біля вхідних дверей. Вона взяла його, підійшла до роздягальні і постукала в двері руків’ям пістолета:
— Ти мене там чуєш?
— Так.
— Ти знаєш, хто я така?
Мовчання.
«Він же не сліпий, щоб не впізнати мене!» — подумала вона.
— Гаразд. Ти знаєш, хто я. Ти боїшся мене?
— Так.
— Не бійся мене, пане Альбо. Я не зроблю тобі нічого поганого. Я зараз тут закінчу. Прошу вибачити мені за те, що завдала тобі клопоту.
— Е-е… Гаразд.
— Тобі там вистачає повітря?
— Так. Чого ти від мене хочеш?
— Я хотіла дізнатися, чи не брала тут машину одна жінка два роки тому, — збрехала Лісбет. — Але не знайшла того, що мені треба. Ти в цьому не винен. Через кілька хвилин я піду.
— Добре.
— Я всуну гумовий клин під двері роздягальні. Двері достатньо тонкі, щоб ти міг їх виламати, але на це в тебе піде якийсь час. Тобі немає чого дзвонити в поліцію. Мене ти більше ніколи не побачиш, ти відчиниш салон, як завжди, і можеш вважати, що нічого не сталося.
Дуже малоймовірно, що він не телефонуватиме до поліції, проте не зайвим було запропонувати йому альтернативну можливість, над якою він може поміркувати. Вона вийшла з салону і попрямувала до залишеної за рогом «Тойоти короли», а там швидко змінила зовнішність, перетворившись на Ірене Нессер.
Їй було прикро, що вона не знайшла домашньої адреси білявого гіганта, який імовірно повинен мешкати десь у районі Стокгольма, а замість цього дізналася тільки поштову скриньку на іншому кінці Швеції. Але більше їй не було на що орієнтуватися. Гаразд. Отже, в Ґетеборг.
Вона вибралася до в’їзду на Є20 і повернула ліворуч у бік Арбоги. Новини по радіо щойно закінчилися, і вона зупинилася на якійсь рекламній станції, слухала Девіда Боуї, який співав «Putting out fire with gasoline».[84] Вона не мала уявлення ні про того, хто співає, ні про те, що це за пісня, але слова здалися їй пророчими.
Розділ 30
Мікаель зупинився, роздивляючись під’їзд будинку номер 9 на Фіскарґатан поблизу Мосебакке. Це місце мешкання можна було вважати одним з найбільш престижних і вишуканих у Стокгольмі. Він уставив ключ у замок, і той легко увійшов. Дошка оголошень у під’їзді нічого йому не сказала. Мікаель зрозумів, що більшу частину будинку займають службові квартири різних організацій, але певна частина, очевидно, належала приватним особам. Не знайшовши на дошці зі списком мешканців імені Лісбет Саландер, він не здивувався, проте йому все ж таки не вірилося, що її пристановище саме тут.
Він піднімався з поверху на поверх, читаючи таблички на дверях. Жодна нічого йому не говорила. Нарешті він дістався до останнього поверху, де на дверях значився напис «В. Кюлла».[85]
Мікаель ляснув себе по лобі. Раптом на його обличчі з’явилася усмішка. Він подумав, що, найімовірніше, ім’я на дверях не має особисто до нього жодного відношення, швидше в цьому збігу виявилася іронія долі, але де ж, як не тут, було йому, Каллі Блумквісту, шукати Лісбет Саландер!
85
Вілла, на якій мешкала Пеппі Довгапанчоха, називалася «Віллекюлла», що перекладається як «Вілла Шкереберть».