Та дівчина — дівчина, з якою одружився Едуард, — дивилася на мене з виразом, якого я більше не впізнавала. Він побачив це в мені набагато раніше за інших: цю усмішку, що свідчить про потаємне знання, про задоволення, здобуте й дароване. Усмішку гордої людини. І коли паризькі друзі чоловіка дивувалися його коханню до мене — простої дівчини з крамниці, він лише усміхався у відповідь, бо вже бачив у мені те, чого досі не помічали інші.
Я так і не знала, чи здогадався він, що все це було присутнє лише завдяки йому.
Я дивилася на неї і на кілька секунд згадала, як це — бути тією дівчиною, що не знає голоду, страху, одержимою лише безтурботним очікуванням миттєвостей, проведених наодинці з Едуардом. Вона нагадала мені, що у світі є краса і що існують такі речі, як мистецтво, радість, кохання — колись вони наповнювали мій світ замість страху, кропив’яного супу і комендантських годин. У погляді з картини я бачила його. А тоді я збагнула, що тільки-но сталося. Він нагадав мені про мою силу. І скільки ще цієї сили лишилося в мені для боротьби.
Коли ти повернешся, Едуарде, клянуся, я знов стану тією дівчиною, яку ти намалював.
До обіду історія дитини-поросяти облетіла все місто. Відвідувачі рікою стікалися до «Червоного півня», хоча ми могли запропонувати їм хіба що каву з цикорію. Пиво постачалося нерегулярно, а крім нього ми мали лише кілька пляшок страшенно дорогого вина. Просто дивовижно, скільки людей зазирнуло, аби побажати нам вдалого дня.
— То ви дали йому гарної прочуханки? Наказали забиратися геть? — старий Рене, хихикаючи у вуса, стискав рукою спинку стільця й витирав сльози від сміху. Чотири рази він просив повторити для нього цю історію. У переказі Орельєна вона щоразу обростала новими подробицями, і завершилося тим, що він нібито бився на шаблях із комендантом, поки я кричала: «Der Kaiser ist Scheiss![7]»
Я обмінялася скупою усмішкою з Елен, яка підмітала підлогу в кафе. Особисто я не зважала. Останнім часом у нашому містечку випадало не так багато приводів для святкування.
— Ми маємо бути обережні, — сказала Елен, коли Рене пішов, відсалютувавши на прощання капелюхом. Ми стежили, як він іде, здригаючись від нападів давно забутих веселощів, і зупиняється біля поштового відділення, щоб витерти очі. — Ця історія стає занадто відомою.
— Ніхто нічого не скаже. Всі ненавидять бошів, — я знизала плечима. — До речі, вони всі розраховують на шматочок свинини. І навряд чи донесуть на нас, доки не скуштують своє.
Рано-вранці порося було таємно переміщене до сусіднього будинку. Кілька місяців тому, рубаючи на дрова старі діжки, Орельєн виявив: єдине, що відокремлює лабіринт нашого винного льоху від сусідського, — це одношарова цегляна стіна. З допомогою наших сусідів, Фуберів, ми обережно вийняли кілька цеглин. Так було створено шлях утечі на випадок крайньої необхідності. Коли Фубери переховували в себе молодого англійця і до них без попередження на світанку заявилися німці, мадам Фубер удала, що не розуміє наказів офіцера, і це дало юнакові досить часу, щоб прослизнути до льоху, а звідти — до нас. Німці обнишпорили кожен закуток їхнього будинку, навіть погреби оглянули, але через слабке освітлення жоден із них не помітив, що цегляній кладці де-не-де підозріло бракує цементу.
Такою була історія наших життів: дрібні бунти, крихітні перемоги, миттєві шанси зробити посміховисько з наших поневолювачів — крихітні кораблики надії серед безмежного моря непевності, злиднів і страху.
— Отже, ви познайомилися з новим комендантом? — спитав мер, сидячи за столиком біля вікна. Коли я принесла йому каву, він жестом попросив мене сісти. Я часто думала, що серед усіх нас найбільш безжально окупація обійшлася саме з ним. Увесь свій час він проводив у перемовинах з німцями, аби забезпечити місто всім необхідним, а іноді вони брали його в заручники, щоб змусити непокірних містян коритися їхній волі.
— Формально ми не були представлені одне одному, — відповіла я, ставлячи чашку перед ним.
Він нахилився до мене і притишив голос:
— Пана Беккера відіслали назад до Німеччини — керувати табором військовополонених. Вочевидь, щось не збігалося в його бухгалтерії.
— Не дивно. Він єдина людина в окупованій Франції, яка за два роки погладшала вдвічі, — я жартувала, але звістка про цей від’їзд викликала в мене суперечливі почуття. З одного боку, Беккер був жорстоким і карав людей над міру через непевність свого положення і страх видатися недостатньо сильним в очах підлеглих. Але він був занадто дурний для того, щоб помічати численні акції непокори в місті, — як і для того, щоб зав’язати будь-які корисні стосунки.