Місяцетрус почався о восьмій тридцять п’ять за нью-йоркським часом. Саме цієї миті над гребенем кратера Арзахель мало з’явитися сонце. Спочатку я відчув декілька невеликих поштовхів, до яких уже звик за останні тижні. Я навіть не зробив спроби вхопитися за щось. Не міг же я припустити, що трапиться далі. А трапилося наступне. Корпус «Атланта» отримав такий удар знизу, що був зірваний зі свого місця. Ймовірно, корабель підкинуло на декілька метрів угору. Під час кидка він перекинувся, з величезною силою вдарився об щось і покотився вниз.
Мене закрутило, мов у гігантській центрифузі. Сильні удари слідували один за одним. Здавалося, корпус корабля котиться з залому на залом разом з лавиною каменепаду. Підлога і стеля кабіни з диявольською швидкістю мінялися місцями, незакріплені предмети кружляли у скаженій круговерті. Мене било об стіни, об підлогу й стелю і врешті-решт вижбурнуло в коридор. Там я ухитрився схопити руками одне з кріплень, але цієї миті останній страхітливий удар обрушився на рештки «Атланта», почувся скреготливий тріск, світло згасло — і запала тиша. «Атлант» лежав тепер на боці, підлога і стеля кабіни стали стінами.
Я був упевнений, що трапилося непоправне і почую загрозливий свист повітря, що покидає внутрішні приміщення ракети крізь проломи в корпусі. Проте навколо панувала тиша. Я спробував звестися на ноги. Тіло нило від ударів, які я щойно пережив. Коли б не вшестеро менша сила тяжіння, навряд чи я відбувся б так легко…
Прихилившись до стіни, я чекав нових сейсмічних ударів. Але їх не було. Намацуючи вціліле поруччя, я подався шукати ліхтар. Знайшов його, увімкнув… Знову всюди панував хаос. Приймач і сейсмограф розбило вщент. Стрілка апарату повітрообміну відскочила на декілька поділок до червоної позначки: чи то результат ударів, перенесених «Атлантом», чи то почався витік повітря… Однак апарат повітрообміну продовжував працювати й аварійні акумулятори вціліли. Це давало деякі шанси.
Я увімкнув освітлення і квапливо закінчив огляд. Корпус «Атланта», вочевидь, витримав удари. Залишалося оглянути зовнішній люк. Двері, що вели в тамбур, удалося відсунути без зусиль.
Мене мало не збило з ніг. Повітря зі свистом ринуло із внутрішніх приміщень корабля. Очевидно, витік через вихідний люк різко посилився. Я поспішно відступив назад у коридор. Одягнув легкий скафандр та шолом і знову повернувся в тамбур. Нагнувся до вихідного люка. Тепер він знаходився майже в підлозі тамбура. Вузький промінь сліпучо яскравого світла слизнув по рукаві скафандра. Мене немов пронизало електричним струмом. Сумнівів не було; кришка вихідного люка відійшла, і ззовні в тамбур проникало сонячне світло.
Я прочинив шолом і зробив обережний вдих. Повітря в тамбурі було розріджене, мов на вершині Евересту[6], і дошкульно холодне. Виразно чувся свист. Повітря рвалося назовні. Поспішно опустивши шолом і перевіривши, чи щільно зачинені двері у внутрішні приміщення «Атланта», я обернувся до вихідного люка. Побіжний огляд відразу пояснив, що сталося. Третій засув, який мені так і не вдалося відчинити, луснув при ударах, що їх зазнав «Атлант». Вихід був відкритий. Легкий скафандр давав можливість пробути в холоді безповітряного простору близько трьох хвилин. Щоправда, він не був надійним захистом від радіації, але я не став гаяти часу: наліг на ручний важіль вихідного люка. Кришка поволі відійшла убік. Повітря, що ринуло з тамбура, мало не виштовхнуло мене назовні. Я ледве встиг ухопитися за краї люка. Вклякнувши, просунув голову в люк.
Яскраве фіолетово-біле світло засліпило. Довелося зажмурити очі й опустити захисний світлофільтр шолома. Відтак я обережно розплющив очі…
Чорно-білі прискалки кам’янистих плато, за ними — зубчастий сріблясто-сірий хребет. Нестерпно сяючий диск у темному, усипаному зірками небі. Глибокі тріщини чорніли на блискучій поверхні гігантських кам’яних приступок. Із тріщин піднімалися до зірок клуби перламутрово-зеленкуватої пари… Картина була така фантастична, що промайнула думка про галюцинацію… Водночас я чудово розумів, що мушу поспішати. Якщо все це не маячня, через декілька хвилин скафандр перестане служити захистом. Треба мерщій прихопити докази, що я виходив назовні.
Рачки я вибрався через люк. Крізь еластичну тканину скафандра відчув колінами й долонями шорстку кам’янисту поверхню. Обережно звівся на ноги. Промайнула парадоксальна думка, що перші кроки людини Землі в місячному світі — лише повторення її перших кроків на Землі…
У кишені скафандра був геологічний молоток. Я дістав його і, перестрибуючи через невеликі тріщини, кинувся до підніжжя найближчого прискалку. Прискалок складався зі склистої зеленої маси, що нагадувала земну лаву. Розмахнувшись, я вдарив молотком по зеленій скелі. Молоток ковзнув і відскочив. Я вдарив сильніше. Вдалося відколоти невеликий зразок, але сам я, не розрахувавши сили удару, відлетів на декілька метрів від скелі й ледве встояв на ногах.
6
Еверест (Джомолунгма) — найвища вершина земної кулі, розташована в Гімалаях на кордоні Китаю й Непалу. Її висота за останніми даними становить 8844,43 метри.