Я пішов до хатини. Була позамикана. Зазираю крізь одиноке, яке в ній було, віконце, — воно зсередини заслонене фіранкою. Пробую стукати до дверей, до вікна, кричу—ніхто не озивається. Вкінці покликав я шинкаря, і оба разом при помочі дрючка ми підважили хатні двері. В тісній темній комнатці на долівці лежав барон, в подертій сорочці, в заболочених штанах і чоботях. Зразу ми думали, що спить, та, відсунувши фіранку, ми переконалися, що се не був звичайний сон. В правій руці барон держав іще пістолет, а на правім виску виднілася невелика рана, заткана виплившою скріплою кров’ю, помішаною з мізком. На долівці також була широка калюжа скріплої крові. Паперів ані листів не було ніяких.
— Боже! — з переляком шептала Анеля, що, запираючи в собі дух, дослухала до кінця се сумне оповідання.
— Ось тобі вся моя повість про барона, — кінчив капітан. — Як бачиш, я не довідався від нього нічого. Коли мав яку тайну, то взяв її до гробу.
Анеля, зворушена, не могла ще прийти до себе і шептала тільки, заслонюючи собі очі руками:
— Страшенно! Страшенно! І так скінчити, так згинути! Боже!
— Справді, трагічна судьба! — з почуттям мовив капітан. — Такий маючий чоловік, такий вродливий, мавши такі зв’язки, такі спосібності, і от що з нього вийшло.
А помовчавши хвилю, додав:
— Зараз тоді я хотів написати тобі про се все, та потому подумав собі: вона там, бідна, і так має досить своїх клопотів, пощо маю і це дразнити її нерви описом сеї історії. Але a propos[10] твоїх нервів, Анелечко! Ій-богу, я дуже неспокійний. Доконче мусимо щось подумати.
— І що видумаємо? — сумно відмовила Анеля. — Я знаю, одно могло б мені допомогти, та сього одного якраз ти не будеш міг зробити.
— А се що таке, скажи! Що би се таке могло бути, що залежало би від моєї спромоги і чого би я не хотів зробити для тебе? — з запалом скрикнув капітан.
— Може, воно й не залежить від твоєї спромоги, — мовила Анеля.
— Ну, але скажи, скажи! — просив капітан.
— Знаєш що, любий мій, — мовила Анеля, обнімаючи його рукою за шию і тулячи голову до його грудей. — Віддавна вже, зимою і літом, марила я про те, щоби покинути се місто і осісти десь на селі. Там мала б я супокій, якого тут ніколи не буду мати, а що найважніше, праця при сільськім господарстві, котру змалечку люблю безмірно, відсвіжила би мої нерви, привели би мене до цілковитої рівноваги.
— Осісти на селі... провадити своє господарство, — мовив звільна капітан, задумаючися, — ну, певно, се було би непогано, хоча досі я нічогісінько не знав про твою пристрасть до сільського життя.
— Бо ти зовсім не пробував навіть дізнатися про се, — сквапно підхопила Анеля.
— Може, воно й так, моє серденько, може й так. О, я також радо пристав би на се. Я також здавна лелію в душі сей ідеал.
— Чи се можливо? — радісно скрикнула Анеля.
— Справді так. І маю надію, що колись здужаємо справдити його.
— Колись?
— Ну, певно, що не сьогодні ані завтра. Коли вийду на пенсію. Адже ж не думаю, щоб ти хотіла знов розстатися зо мною і сама їхати на село.
— О ні, ні, ні! За ніякі гроші! — скрикнула Анелія.
— А, по-другім, куди ж би ти поїхала?
— Купімо собі фільварочок! — шепнула йому Анеля до вуха.
— Купімо! Kupil bym wies, a pienindze gdzies”![11]
—Як то — gdzies? Адже ж гроші маємо! А твоя кав-ція? Адже ж за таку суму можемо купити такий кусень землі, якого нам треба, і ще нам лишиться дещо на те, щоби ввести в рух наше господарство.
— Але ж, Анелечко! — перервав її бесіду капітан. — Що про се балакати? Адже ж знаєш, що поки я в службі, то сеї кавції не можу рушити.
— О так! Знаю се дуже добре. А доки будеш міг ногами волочити, доти не покинеш сеї проклятої служби і ідеал лишиться ідеалом. Ні, краще покиньмо й думати про се все, — мовила з виразом гіркості і знеохоти. — Я так і знала, що моя розмова з тобою про се діло не придасться ні на що.
І відвернулася, надувши губки, тільки руки її швидко рушалися, працюючи голкою.
— Дивна ти, моє серденько! — мовив капітан, котрому якось не містилися в голові ті наглі скоки жінчиної фантазії. — Так чого ж хочеш від мене?
— Нічого не хочу! Роби що знаєш! — гнівно відповіла Анеля.
— Ти вже гніваєшся. А прецінь же ти ще й не вияснила мені докладно, що, по твоїй думці, слід би було зробити!
— Адже ж бачиш, що я хора, що у мене нерви розстроєні! — енергічно мовила Анеля.
— В тім-то й клопіт, моя рибонько, що розстроєні.
— Ще раз тобі говорю, що, поки будемо жити тут, у Львові, не буде мені ліпше, а буде щораз гірше. Чую се, що тілько на селі, десь у глухій відлюдній закутині могла б я віджити і віднайти свою свободу.