Атмосфера збентеження поволі охоплювала партійний апарат. Більшість чиновників погоджувалися з необхідністю «реформи», яку вони були схильні ототожнювати з більшою ефективністю. Проте вони вперше почали в приватному порядку висловлювати думку, що політика генерального секретаря спрямована проти партії.
У квітні 1988 року Лігачов підтримав публікацію в газеті «Советская Россия» листа невідомої викладачки з Ленінграда Ніни Андреєвої, в якому вона захищала Сталіна. Однак потім у газеті «Правда» цей лист було засуджено, а преса, заохочувана Яковлєвим, розпочала антисталінську кампанію, що стало істотним внеском у майбутній розвал Радянського Союзу.
Газети, часописи та телебачення раптом почали оприлюднювати раніше приховані факти злочинів сталінського періоду. В пресі описували місця поховань сталінської доби — від Биківнянського лісу під Києвом і Куропат у Білорусії до Калитниковського цвинтаря й Новоспаського монастиря в Москві, а також публікували історії вцілілих людей і свідчення декого з катів.
Впродовж тридцяти п’яти років кожен, хто намагався розповісти всю правду про сталінський період, ризикував бути заарештованим, але тепер подробиці актів геноциду, здійснюваного радянським керівництвом проти власного народу, почали обговорювати скрізь. Весь цей жах подавали як зраду «ленінізму», але розповіді про родичів, забраних уночі, і про тіла, скинуті в ями п’яними катами, стали абсолютно фатальними для всієї ідеологічної містики радянської системи[3].
Радянський режим було організовано на кшталт церкви. Його метою було втілення в життя певної ідеї — утопії, описаної ідеологами марксизму-ленінізму. Хоч якою абсурдною виглядала комуністична ідеологія ззовні, вона долучала кожного радянського громадянина до участі у великій історичній справі, завдяки чому він відчував, що його життя має сенс. Тобто вона задовольняла — хай і фіктивно — головну духовну потребу людини. Саме заради цієї справи громадяни були готові жертвувати своїми основними правами та свободою.
Вони терпіли, бо вірили, а вірили тому, що за допомогою терору, який створив цілий фіктивний світ, їх систематично вводили в оману. Коли завдяки гласності й антисталінській кампанії виявилося, що ця радянська справа була не чимось величним, а безглуздим, варварським нагромадженням жорстокостей, несумісних із мораллю і незбагненних для розуму, громадяни більше не схотіли миритися зі своїм безправним становищем і почали відкидати радянську систему як таку.
Проте поразка Лігачова та антисталінська кампанія не позначилися на силі спротиву партійного апарату реформам. Щоби захистити себе й забезпечити майбутнє реформування, Горбачов у червні скликав спеціальну партконференцію для зміни політичної системи. Конференція, яка розпочалася 23 травня, схвалила створення демократично обраного З’їзду народних депутатів як «найвищого органу влади в країні».
У липні відбулися значні скорочення в промислових відділах ЦК, які впродовж багатьох років мали абсолютну владу над величезною централізованою економікою. Тим партійним чиновникам, що залишилися на посадах, було наказано не «втручатись» у функціонування економіки.
Ці зміни, схвалені XIX партійною конференцією, проклали шлях до березневих виборів 1989 року. З 2250 членів нового З’їзду народних депутатів 750 мали висувати «громадські організації», включно з КПРС. Кандидатів мали також затверджувати контрольовані партією виборчі комісії. Внаслідок цього в 384 із 1500 виборчих округів кандидати від партії не мали суперників.
Однак, попри ці обмеження, у монолітній політичній системі з’явився певний простір. Єльцин став кандидатом до нового парламенту від Москви й виявив, що його публічне приниження партією забезпечило йому ореол мученика. Він здобув у 13 разів більше голосів, аніж його суперник Юрій Браков, директор автозаводу «ЗІЛ». У Ленінграді виборці не проголосували за жодного із представників партійного керівництва. У норовливих прибалтійських республіках перемогу здобули щойно сформовані народні фронти.
Назагал із 2250 обраних депутатів нового органу від 300 до 400 осіб можна було назвати реформаторами. Горбачов створив незалежний від партії центр влади, водночас не дозволивши виникнення альтернативної політичної сили.
Навесні 1989 року Горбачов був готовий взяти під свій контроль і парламент, і партію, але перехід до напівпарламентської системи надзвичайно послабив КПРС. Більшість партійних керівників просто не витримували справжньої політичної конкуренції, і це маже одразу виявилося на першому З’їзді народних депутатів.
3
Наслідком гласності стало також оприлюднення секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа — спочатку в Прибалтиці, а потім і в центральній пресі. Публікація протоколів стала каталізатором національних рухів у прибалтійських республіках, чий приклад надихнув решту країни й спричинив зростання націоналізму по всьому СРСР.