— Ну і, власне, діти, — провадив він, і хоч як пильно на неї дивився, чомусь не помічав, що от-от розпочнеться катастрофа. — Думаю, для моїх дітей це буде дуже травматично. По-перше, дізнатися, що в мене є інша жінка, а потім — що ще одна дитина. Розумієш?
Рита знову розуміла. А ще відчувала, що в цю-таки секунду із неї заразом виллється все: сльози, відчай, жаль до себе, а насамкінець те, що вона вважала коханням до Філіпа.
Рита промокнула очі грубою паперовою серветкою.
— Досить. Я зрозуміла. Мушу йти.
Протиснутися між двома терасними столиками було неважко. «Поки неважко», — криво посміхнулася сама до себе худенька Рита. Філіп уже хапав її однією рукою за рукав, іншою намагаючись набрати пін-код на терміналі в руках офіціанта, розраховуючись за все, що встигли і не встигли з'їсти.
Відвідувачі бістро меланхолійно жували свої макарони зі смаженим лососем à point[4], спостерігаючи цю майже драматичну сцену. Молода жінка, рішуча й заплакана, і 43-річний чоловік, з розгубленим виразом обличчя і втомленими очима.
— Зачекай, — Філіп наздогнав її вже на вулиці. — Ти не можеш ось так піти. Нам треба поговорити.
— Навіщо? — Рита нервово чекала на зелене світло на пішохідному переході, хоча в Парижі всі зважають лише на світло для автомобілів. Коли воно ще чи вже червоне, можна йти. — Я почула все, що мене цікавило, дякую.
— Нічого ти не почула. Я просто не знаю, як мені тебе підтримати! Я ж лише говорив із тобою так, як і ти б говорила з якою-небудь подругою. Щоби перш за все думала про своє життя і свої інтереси. Все одно остаточне рішення за тобою. Хочеш дитину — давай заведемо дитину. Я просто... — тут уже і в нього виступили сльози на очах. — Просто ніколи не любив нікого так, як тебе.
Філіп обіймав її і притискав до себе, а в погляді Рити читалась єдина думка: «Приїхали. Ну й тупо ми тут виглядаємо, на цьому переході серед вулиці».
Сяк-так попрощавшись, вона пішла на роботу. Обідня перерва закінчилася півгодини тому, але Рита рідко на таке зважала. Хто працює ситуативно і в вихідні, і вночі, може собі дозволити приходити з обіду не як штатний зомбі.
Рита зробила над собою зусилля й запхала телефон якомога глибше до кишені: ходжу тут, голова в сраці, й нічого не бачу, крім трьох месенджерів. Досить, треба би і пожити для різноманітності.
Вона пройшла повз довгу й потворну будівлю «Юнеско», біля входу якої курсували співробітники різної цінової категорії. Привіталася зі злидаркою, що тут-таки, біля головного входу, жебрала, загорнувшись у квітчасту хустку, окинула оком набір покупок, який її донька-підліток несла мамі з сусіднього «Монопрі»: йогурт, вода, пакуночок із чотирьох кіндер-пінгві.
«Майже такий самий, як я пакую дітям в школу на ґуте», — констатувала Рита.
Вона часто міркувала про те, що ми, люди, відрізняємося одне від одного значно менше, ніж нам хотілося би думати. Ті самі потреби, ті самі емоції. Наприклад страх. І вона, і Філіп зараз відчувають страх. Тільки кожен по-своєму. Філіп борсається між страхом отримати ще одне дитинча на свою шию і страхом, що Рита просто прожене його зі свого життя. Не буде більше Рити. Не буде сексу з Ритою, засинань і прокидань з Ритою, вечерь і коктейлів із Ритою, сніданків із Ритою, виходів на вернісажі з Ритою, її дизайнерських суконь і карколомних підборів, її бажання кохатися на тихій вулиці острівця Сан-Луї, її «Je t'aime»[5] у горах Корсики, викладеного крихітними камінцями і шкірками від ковбаси, її жартів, її музики, її ревнощів, її дітей, її нахабності, її ніжності, її захоплення ним, Філіпом.
А от Рита чомусь не боїться втратити Філіпа. З дивним мазохізмом вона готова просто зараз заблокувати всі його контакти і попросити консьєржку змінити код на вхідних дверях будинку. Однаково в ньому мешкає лише вона та двоє літніх психіатрів: небагатьом доведеться перезапам'ятовувати новий код. Рита готова акуратно порозпихати в пластикові файли всі картинки розділу «Філіп, парижанин, 43 роки». Як він голим грає ноктюрни Шопена, поки вона ліниво дрімає після сексу, як вони співають дурними голосами «Марсельєзу», заблукавши вночі на спуску з Монте-Стелло на Корсиці, як її ненавидять усі ровесниці — жінки його друзів на вечірці в його день народження, як він пече вафлі з її дітьми, як орудує дреллю, збираючи ліжко, куплене нею в арабів біля площі Республіки, бо в «ІКЕА» не знайшлося такого самого належної якості.
Рита боїться одного — власної невизначеності. Того, що вона сама для себе досі не прийняла рішення. Звісно ж, їй, як і кожній, дуже хочеться зараз стрибнути в теплу ванну жалю до себе, просмакувавши наперед важкі будні самотньої матері трьох дітей, котру тепер точно звільнять з роботи під будь-яким приводом — всім-бо відомо, що її шеф, чванькуватий самодур, люто ненавидить дітей і все, що з ними пов'язане. Рита уявляє собі, як повертається жити до Києва, знімає двокімнатну сталінку й намагається втулити там ще третє дитяче ліжечко. І вже зараз прикидає, як важко буде вкотре шукати місце в яслах, поставивши на вуха всіх «знайомих». Ще Рита дещо відсторонено міркує, яке в цієї гіпотетичної дитини буде прізвище — де-юре вона ж досі заміжня за батьком двох перших дітей. Ясна річ, у її житті більше не буде Філіпа — вона вже жовчно прокручувала в голові цей їхній діалог при зустрічі чи в листуванні: «Кохана, я вмираю без тебе, дозволь хоч на трохи вас побачити! — Ні, йди в дупу. Для певності перепитай у свого психоаналітика, де це. Щоб не травмувати твоїх дітей».
Ще гірше їй вдавався постабортний меседж: «Що ж, твої діти можуть спати спокійно: ні братика, ні сестрички в них не буде».
«Я жалюгідна», — зітхнула Рита і натисла кнопку дзвінка на вході до вілли кінця XVIII століття, яку винаймала її компанія під офіси. Двері відчинилися.
«Господи, який жахливий килим на сходах», — вкотре зауважила Рита.
Підіймаючись сходами до свого бюро, вона заблокувала Філіпа у всіх месенджерах, що були на телефоні.
Перед дверима бюро на секунду спинилася і таки надіслала йому короткий мейл:
«Побудемо трохи в режимі стенд-бай. Треба подумати».
Після чого заблокувала і мейл.
До кінця робочого дня лишалося чотири години. А потім довгий і раптово незаповнений вечір.
— Нічо. В кіно піду.
Рита зачинила двері.
Хлоя
Надворі давно стемніло. Задихаючись, Хлоя наздогнала трамвай, інакше довелося б чекати на зупинці сімнадцять хвилин. Квитка вона не мала. Хоча і контролерів у Сен-Дені навряд чи хто коли бачив. Вони ж не самогубці, штормити місцевих пацанчиків.
Хлоя спокійно доїхала до кінцевої зупинки. Вокзал. Тут виходили всі. І пакистанці в окулярах із несвіжими газетами, і велика африканська мама з візком на двох дітей, про яких Хлоя питала себе одне: як вони дозволили заплести собі ці десятки хитромудрих косичок на головах? Їй як няні-початківиці це видавалося завданням рівня ініціації в шаолінський монастир. Не пропустивши вперед африканку, з трамваю вивалився по-хіпстерськи бородатий арабський мачо й навіть оком не повів у бік Хлої, яка похмуро його розглядала, — настільки далеко вона була від його смакових орбіт.
На привокзальній площі, на невеличкому містку, що вів від зупинки трамваю до входу в будівлю вокзалу Сен-Дені, нестерпно пахло м'ясом, смаженим на вугіллі.
Хлоя наважилася. Між красивою жінкою в традиційних сенегальських шатах із хитромудро зав'язаним тюрбаном і худим чоловіком у шкірянці обрала жінку: завжди чомусь вважала їх чистішими.
М'ясо на дерев'яній паличці було шкідливе і смачне на вигляд. «Візьму більш засмажене», — вирішила Хлоя.
— Один євро, леді, — сказала велика і красива сенегалка, загортаючи шашличок у фольгу. — Вам посипати перцем?
Один євро. Леді. Вперше її тут хтось так назвав. Леді за євро, гм. От де треба було харчуватися, коли бюджет був п'ять євро на день. За ці гроші Хлоя мала б і перше, і друге, і третє.
— Посипте, будь ласка.
Вона йшла на електричку до Парижа брудним підземним переходом, вдихала сморід сечі й жувала м'ясо. Добре промариновану, підкопчену і засмажену майже на вугіль яловичину. Дивним чином Хлоя більше не почувалася в цьому нічному передмісті, де кожен другий пропонував купити гашиш, єдиною білою. Останній раз такий смак м'яса пам'ятався їй із Тернополя.