— Сам наполягав на вінтажному «Фольксваґені», то тепер терпи, хіпі...
Басист щось угукнув у відповідь. Більшість гурту зналася між собою ще з перших курсів університету, так давно, що ображатися на репліки одне одного було би як ображатися на невчасне буркотіння власного живота.
Хлоя сьогодні безперестанку курила свій дешевий, явно підробний Gauloises. Раніше вона купувала справжній, контрабандний, у бабок із картатими баулами, що торгували біля Республіканського стадіону. Тепер стадіон перебудували, бабок розігнали і доводилося купувати те, що продавали на заправках. Шкода. Хлої було так смішно купувати контрабандні цигарки з-за кордону, живучи в одній із найбільших країн-постачальниць контрабандних цигарок за кордон.
«Фольксваґен» родом ледь не з 68-го року підскакував на кожній вибоїні. Хлоя скоса зиркнула на барабанщицю, яка нескінченно строчила смски: ану, коли її вже знудить просто на новенький айфон?..
Хлоя видихнула дим у волинський туман і подумала, що хіпі вона ненавидить не так за цей незручний автобус чи за те, що її мама, живучи в Чернігові, надумала обізвати доньку Хлоєю, коли тій значно більше пасувала би яка-небудь Наташа, Юля чи Іра, щоби бути як всі нормальні люди, — як за те, що цей хіпізм, будучи абсолютним антонімом її стилю життя, дивним чином її переслідував. Остання «радість» на цю тему сталася з Ростиком, Хлоїним приятелем, притомним львівським бізнесменом, який у 27 років вже заснував був свою справу, насадив дерев, одружився, купив дім і народив сина, причому встигав і на концертах потусити, й не одну виставку чи фестиваль фінансово підтримати, що в Україні було нечастою розвагою для заможних людей. Так от, не так давно Ростик вирішив «перезимувати» в Індії. А по приїзді вдарився в якісь дивні практики з диханням — rebirthing чи що. І вже через кілька місяців назавжди переодягнувся в ідіотські полотняні оранжеві штани, на плече закинув вишивану сумочку, на ноги, незважаючи на нещадний листопад, взув сандалі, а до рота замість цигарки запхав флейту. Жінка від нього пішла, бізнес розвалився, обидві квартири забрав банк. Зате Ростик ходив наче прибитий мішком якогось незрозумілого для Хлої щастя і всім розказував, що нарешті знайшов себе. Тепер не треба було домовлятися з ним про каву за два тижні, він не просив секретарку попереносити зустрічі, аби ввіпхати у свій графік друзів, «бо це святе» — у Ростика навіть телефону більше не було. Зате з імовірністю в 90 відсотків щовечора його з його дудкою можна було знайти на пагорбах коло Історичного музею. Hippy Hill, як називала це місце Хлоя.
— На саундчек уже не встигнемо, — риторично зауважив діджей.
Ну так, не встигнемо. Дехто приїхав на три години пізніше, ніж треба було, аби встигнути. Ашот, басист, паралельно працював звукорежисером у кількох поп-співачок. «Пєвіци ртом», називала їх Хлоя. Фонограма у таких запускалася після кодових слів «паєхалі», коли йшлося про щось гопца-дрицне, чи «ох», коли йшлося про страждання і любов. «Пєвіци ртом» мали єдиний плюс — свій побутовий райдер. Хороший алкоголь, набір сирів, фрукти. Ашот такі гостинці завжди дбайливо пакував і чемно ділився зі своїми колегами — альтернативними музикантами, пересівши, як-от сьогодні зранку, з відтюнінгованого автобуса «Мерседес» в їхній старий, ненависний і рідний всьому гуртові «Фольксваґен». Хлоя встигла скучити за цією розвалюхою. Раніше вона називала її «Стокгольмський Синдром». А ще Хлоя почувалася на диво спокійно як для співачки, що виступатиме на головній сцені рок-фестивалю після такої довгої перерви.
— Ашот, твої цицьки ще живі?
— Живі. Подерлися трохи хіба. Потаскані ж.
Ашот помахав у повітрі старою подушкою — такі би мали користуватися попитом у далекобійників. Великі, теплі, шерстяні «жіночі груди», ідеальна підтримка для шиї в дорозі.
Хлоя взяла подушку і примостила її біля вікна. Знову не виспалася. Як завжди. Як багато-багато разів до цього — знаєш же, що відповідальний день попереду, знаєш, що встати треба о сьомій, бо їхати п'ять-шість годин, а все одно тлумишся до третьої. Скільки кілометрів так проїхано, скільки різних історій пережито. Вічна синусоїда вгору-вниз: від скажених натовпів голих фанатів, що проломлюють огорожу фестивального бекстейджу, до трьох калік у клубі на околиці, від single malt[10] з Айли до кабачкової ікри з кіоску біля дороги. Історії імені «туди і назад», потім незліченні дні без справжньої музики, добровільна депривація від усього, що було тобою, спроба бути кимось іншим, додатковий шар існування в геть відмінних, далеких від мистецтва історіях, нескінченна тупість нічим не заповнених годин у холоді й вогкій напівтемряві, — і наче все було прожито за один день, і той день був учора.
Мікроавтобус збавив швидкість — на дорозі тягнучка. В колонках — Depeche Mode. Голос Ашота розповідає, що найбагатший у світі співак, як не дивно, Ел Гор, та Хлоя чує все розмито і віддалено, Хлоя засинає, провалюється в музику й ні про що вже не хоче думати.
Але воно бере і саме думається. Виринає набридливим сторчаком з комфортного намулу і впирається в дно твого корабля, який вже був налаштувався на спокійне ковзання темними водами сну. Думається, зараза, і думається. Наприклад про те, як два роки тому від музики Хлоя прокинулася. Був звичайний ранок у її звичайній квартирі на лівому березі. За вікном шумів ліс, у лісі зберігали тишу онаністи в шльопанцях. Різнокольорове сміття після недільного виходу «на шашлики» патріотів району лежало спокійно. На Хлої була розтягнута блідо-рожева футболка з принтом кораблика і більше нічого.
Радіо замість будильника — безпрограшний варіант. Зазвичай там звучала настільки гидка музика, що подальший сон автоматично ставав неможливим — треба було терміново вставати, кількома стрибками долати кімнату і гатити по приймачу, що доживав свої дні на підвіконні. Але сьогодні музика не дратувала і дуже щось нагадувала — наче почуту колись у дитинстві мелодію...
«Та це ж моя пісенька!» — проказав у її голові герой українського радянського мультика Петрик П'яточкін, перш ніж це встигла зрозуміти сама Хлоя.
Це і справді була її пісня. Хлої зненацька нестерпно захотілося затягтися косяком і впевнитися, що вона просто спить. Потягнулася до тумбочки, де в коробці з-під льодяників лежала закарпатська марихуана. «Біо, без ГМО» — написав на коробці дотепний продавець. Рука затремтіла, трава розсипалася. Хлоя застигла на ліжку.
Мова — англійська, аранжування просто неймовірне. Текст майже весь залишився Хлоїн. От тільки чути було, що співає хтось, для кого, на відміну від Хлої, ця мова була рідною. Британка, американка — Хлоя спросоння сказати не могла. Мабуть, ще й чорна, бо співала саме так, як Хлоя могла співати лише у своїх найсолодших фантазіях. Хлоя продиралася у пісню рівень за рівнем, наче заходила в цех скотобійні, відгортаючи пластикові прозорі штори й розганяючи мух. От-от вона дістанеться туди, де висять на гачках оббіловані туші. Цього не може бути. Як це, такий збіг?.. Вона, звісно, вчила у школі, що певні винаходи трапляються у світі одночасно. Юнгова синхроністичність: Рентген там і Пулюй, Едісон і...
— А-а-а-а!!! — закричала Хлоя і кинула подушкою в радіо.
Подушка не влучила, перевернувши вазон. А радіо хоч би що — барабани були такі, що й мертвий встав би й заходився танцювати. Неймовірний ґрув. Легкий і водночас потужний вокал. Занадто модні, як на її смак, гітари — такі швидко набриднуть, зате тепер це стане хітом дискотек, розтягнеться діджеями для міксів...
І тут Хлоя впізнала басову партію. Й відразу ж куплет. «And then I found myself inside your riddle...»[11] Кожне слово — наче стрибок скляної кульки сходами, застеленими оксамитовим килимом. Чомусь кривавого кольору, як у фільмах Лінча. Помилки бути не могло. Все один в один. Така начебто незначна штука, а нарешті все стало ясно. Ашот. Ашот і той його open call[12] до співпраці зі скандинавською іконою The Rubber Blade. Отже, не англійці і не американці. Шведи. Темношкіра харизматична вокалістка. Хлоя не надто їх слухала, а от Ашот захоплювався. І останнім часом був якийсь особливо піднесений і загадковий.