Тепер всякий, кого привела сюди надія зцілитися, передусім ревно молився, складав до олтаря свої дарунки й лише потому заходив у воду. І, хоч кров нещадно розтерзаних так само обагрювала хвилі, багатьом таланило вийти. Це приписували молитві, забуваючи, що навіть крокодили жеруть урешті стільки, скільки здужають. Та більш доточувало слави спасенному місцю інше: в одного на тисячу чи віра була така превелика, чи страх могутній, – один з тисячі кидав після купелі милиці, зривав зашкарублу пов’язку. Імена щасливців берегла книга в оправі з крокодилячої шкіри, а милиці, костури, лубки, бинти, що утворили згодом цілу піраміду, Лумбо призбирував як промовисті докази.
На даризні болящих він споважнів, погладшав, зойки над плесом уже не бентежили його. Ну, хай комусь та купіль і вкоротила віку, зате он скільком допомогла! Певність чимдалі міцнішала, утверджувалась неприступно для докорів сумління. Ще тільки раз тенькнуло в нього серце й прочуняв розум; це сталося, коли впізнав між марновірів рідного брата, змордованого також хворобою.
– Схаменися, – благав Лумбо, – бо залишиш дітей сиротами! Вода в озері звичайна, я сам пустив оманливу чутку.
– Їм же зарадило, – вказав брат на вивершену серед храму піраміду. – Чом ти гадаєш, що й мені не пощастить?..
Братову одежу він, як годиться, спалив у купі чужої, і вітер розвіяв сизу куделю диму. Того вимагав звичай, щоб лахміття мертвих не страхало живих.
Минали літа, надійшла старість, а з нею болячки. Ломило старому жерцеві кості, штрикало в попереку, невдячне тіло, наситившись замолоду втіхами, відплачувало стражданнями. Й почала крадькома вчащати лукава думка: «Спробуй, може, саме тебе прощедрує доля». Опирався їй, гнав пріч, – але вона верталася, манила звабно. Тож одного дня по ревній молитві Лумбо таки ступив у воду.
Крокодили були тоді голодні.
Смерть жерця підірвала віру, приплив паломників зійшов поступово нанівець. Крокодилів з часом вистріляли на валізи та портфелі. Небагато від колишньої пишноти зберіг і храм: перед заїжджим мандрівником постають обвиті ліанами щербаті мури, облуплені сирістю фарби, зруйнований олтар. Проте деякі тубільці й досі переконані, що вода в озері цілюща…
ПРИВИД У НАЙМАХ
Привиди з давніх-давен любили похизуватися. Оселялися вони переважно в родових дворянських замках, на люди виходили тільки в усьому білому й говорили, як посвідчено було не раз, манірно-загробними голосами, вочевидь розраховуючи збити співрозмовника з пантелику. Власне, ця схильність до марнославства і вкоротила їм віку: раніше чи пізніше таку поведінку беруть на сміхи, а там уже якийсь крок до цілковитої втрати віри…
Проте траплялися деколи винятки.
Двісті чи, може, двічі по двісті років тому, – скороминущого часу не пильнують легенди, – в одному іноземному селищі раптово упокоївся селянин на ім’я Жан, сказати по нашому, Іван. Облагодили небіжчикові, як годиться, останній притулок на цвинтарі, спом’янули при нагоді, що, мовляв добрий був трудяга, пухом йому земля, та й за щоденними своїми клопотами стали потроху забувати. Вже травою поросла його могила, коли від вуха до вуха перебігла чутка начебто біля старої овечої кошари бачили Жанів привид: у звичайнісінькій сірій домотканині, в капелюсі з обшмульганими крисами. Лише клацання дерев’яних сабо[1] дослухатися дарма, мовби пливе над землею.
За яку кривду й кому намірився він відплатити? Або навпаки – які муки сумління підвели бідолаху з домовини? Інших причин, що змусили б духа тинятися серед живущих, не знав навіть велемудрий кюре, себто священик, і збентежені односельці губилися в здогадах.
Але скоро все з’ясувалося.
Найперш привид відвідав свою вдовицю Марі, сказати по-нашому, Марусю. Тихенько, спроквола відчинив двері й укляк на порозі.
– Чемна людина до чужої хати стукається, – глипнув спідлоба носатий гевал, що сидів за столом і обгризав курячу ніжку. – Якого дідька треба?
– Перепрошую, – знітився Жан, – мені б господиню…
– Марі, а ходи-но сюди, тут якомусь волоцюзі побалакати з тобою закортіло! – гукнув глузливо носатий.
З кухні, витираючи ганчіркою руки, вийшла Жанова вдовиця – підтоптана, та ще в тілі. Пронозливі її очі враз оскліли, рот викруглився бубликом.
– Свят-свят-свят! – забелькотіла нарешті вона. – Чого це тебе принесло аж з того світу? Помер, то й не рипайся, держись царства небесного. – І, миттю оговтавшись, тицьнула себе масними пучками в груди: – Мало я за упокій душі твоєї молилася, щоб отакого терпіти ляку… Х-ху, трохи серце не вискочило!
– Даруй, люба, – зітхнув Жан, – я не хотів тебе лякати. І за молитви твої спасибі – мабуть, вони таки дійшли до бога, знайшлося мені, грішному, місце в раю. Але ж нудно там, нипаєш день при дні без діла. Ото я й надумав: може, дровець врубаю, тин полагоджу чи інше щось по господарству. Тільки загадай роботу, більш нічого не прошу.
Марі пирснула в жменю.
– Та який з мерця робітник! А щодо решти не дуже ти й за життя був беручкий, аби вважалося. Тепер я це розумію, – глянула млосно на гевала.
– Ну от що, – позіхнув той, наче хвіртка рипнула, – паняй звідси, шановний, під три чорти, мене в сон хилить. Бо не подивлюся, що ти привид, сторчака вилетиш…
Ображений і гнаний, майнув дух до сусіда, в котрого позичив колись мішок борошна й не встиг віддати. Сусід якраз кінчав сулію виноградного, світ пойнявся йому хмільним веселим туманом.
– Привіт, старий! – зрадів він гостеві. – Щось ти загордився, давненько вже обминаєш мою хату.
– Так я ж, – нагадав Жан, – помер під торішню пречисту, коли сильно задощило. Ти ще тоді бурчав, що труну нести слизько.
– А-а, було, було. Одначе донесли, не перекинули. І могилка, пам’ятаю, трапилася тобі лепська, на сухому, лежи й хочеться.
– Правду мовиш, сусіде, та муляє мене борг, мішок борошна позиченого. Віддати тепер, сам розумієш, не годен, а відроблю справно. Косив би, теслярував, обіддя гнув, – що доведеться. Страх скучив за роботою, руки горять.
– Тю на тебе! – обурився сусід. – Ти за кого мене маєш? Хто ж це з небіжчика борги лупить! Я вже й забув про той мішок, давай ось краще наллю, тут лишилося на денці…
– Дякую, – відсунув склянку Жан. – Ми, привиди, непитущі.
Турбував опісля ще кількох, одне в підпомагачі просився, але скрізь усі віднікувались, бо де воно справді бачено мертві душі визискувати. І зважився кінець кінцем податися до тамтешнього сеньйора, по-нашому сказати, пана.
– Згинь, мацапуро, пропади! – замахав пухкими ручками сеньйор, коли Жан скинув перед ним капелюх, з обшмульганими крисами. – Гадаєш, після смерті кожен вештається, де схоче?.. В ці покої вільно ступати лиш тіням вельможних предків.
– Вибачте, ваша мосць, – схилився шанобливо привид, – явіть таку ласку, вислухайте мене. А якщо слово моє пусте, тоді я вмент згину.
– Кажи, – милостиво дозволив сеньйор.