На околиці Млієва вони розділились на три групи. Троє поїхали до млина, четверо до круп’ярні й олійні, які були в одному приміщенні, а решта, серед яких були Зайда і Дужий, на чолі з Вепром попрямували до контори рабкопу. За високими тополями, які відділяли контору від сусідньої вулиці, всі спішились і, перебігаючи від дерева до дерева, півколом оточили будинок. Пересторога була не зайвою, бо Вепр сказав, що контору можуть охороняти міліціонери. Так воно і було. Коли Зайда виглянув з-за рогу контори, то біля ґанку побачив двох міліціонерів з гвинтівками на плечах.
– Дай-но я, – почув він позаду шепіт Тихого, молодого веселого гайдамаки, у якого був ручний кулемет «льюїс». – Вздрівши мою пукавку, вони в штани накладуть.
Отримавши ствердний кивок Вепра, який, як з-під землі, виріс поруч, Тихий вискочив із-за рогу, виставивши поперед себе кулемет.
– Кидайте зброю, бо порішу на місці! – заволав він, поводячи цівкою кулемета то зліва направо, то справа наліво.
Двоє молоденьких міліціонерів спочатку заціпеніли, але вже за мить кинули гвинтівки на землю з такою відразою, ніби це були найотруйніші гади.
– Забери зброю, Дужий, і обшукай цих молокососів, – звелів Вепр, погляд якого наливався важким свинцем ненависті. – А я піду побалакаю з товаріщєм прєдсєдатілєм.
Заледве він закінчив говорити, як двері на ґанок різко розчахнулись і волохата рука кинула з-за одвірка гранату. Вона впала між Вепром і Зайдою, прокресливши в пилюці півколо. Та перш ніж вона його домалювала, Зайда схопив гранату і з криком «лягай!» жбурнув її назад у відчинені двері. Всі, окрім міліціонерів, які, покидавши гвинтівки, так і залишились стояти біля ґанку, повалились на землю. В тісних сінях гахнуло так, що благенький дашок над ґанком обвалився на міліціонерів, і ті попадали як підкошені. Червоний від люті Вепр, зірвавшись на ноги, одним скоком досяг дверей і, стискуючи в руці нагана, шугонув всередину. Почувся постріл, за ним відразу крик болю, який застав Зайду, коли він уже був в дверях. Назустріч йому з хмари піднятої вибухом гранати куряви Вепр витягував закривавленого чоловіка, тримаючи того за пасок і комір гімнастерки. Зайда відступив на ґанок, даючи йому дорогу, і раптом краєм ока побачив, як в кінці вулиці хтось промайнув на коні і зник за вигином дороги, що вела в Городище.
Тим часом Вепр кинув закривавленого чоловіка зі сходів ґанку, аж той заволав від болю, і люто прохрипів, викашлюючи куряву:
– Оце стерво большевицьке кинуло в нас «кукурудзу»[10]! Ще й відстрілюватись намагався, покидьок.
Він підійшов до скоцюрбленого біля східців голови рабкопу і штурхонув його носаком чобота.
– Вставай, таваріщ прєдсєдатіль, твій «послєдній рєшітєльний бой» скінчився.
Вепр схопив напівпритомного чоловіка за комір і одним рухом поставив на коліна.
– «Інтернаціонал» перед смертю співати будеш, падлюко?
Чоловік щось хотів сказати, та закашлявся і лише похитав головою. І тут сталось неочікуване. Притримуючи очільника рабкопу під бік коліном, аби той не звалився на землю, Вепр миттєво вихопив з піхов шаблю й одним ударом відтяв йому голову. Вона впала на землю, перевернулась і зупинилась у пилюці догори обличчям. Очі, які, здавалось, ще жили на ньому, моргнули і безтямно втупились в небо.
Зайду аж струсонуло. Йому, бойовому кавалеристу, якому не один раз доводилось зносити ворожі голови на полі бою, було огидно дивитись на цю розправу. Все виглядало так, ніби Вепр у ролі ката виконав вирок на місці страти. «Боже, – жахнувся Зайда, – що робить з людиною ненависть!»
Та тут-таки його заскочила інша думка. Вершник! Куди помчав той вершник по дорозі на Городище? Чи не за підмогою послав його голова рабкопу?
Зайда зробив крок до Вепра, аби поділитись з ним цією підозрою, коли тишу після короткого заціпеніння розірвав дзвінкий голос Тихого:
– А міліціонерики, виходить, віддали Богу душу!
Він стояв біля двох міліціонерів, які впали, коли обвалився дах ґанку і про яких протягом дійства, що зараз лише скінчилось, усі забули. Обидва лежали обличчями вниз і не ворушились. На гімнастерках виднілись рвані дірки, з яких ще сочилась кров.
10
«Кукурудза» – так гайдамаки називали довгі французькі гранати, поверхня яких нагадувала качан кукурудзи.