– Ми що, на острові? – запитав Дужого Зайда.
– Скоріш, на півострові, – тихо відгукнувся той. – А коли навесні розгуляється повінь, тоді дядьків хутір справді перетворюється на острів.
Вони ще трохи проїхали, петляючи між вільхами і осиками, і Дужий зробив знак зупинитись. Із-за дерев вже проглядали обриси якихось будівель. У вікні однієї з них блимало світло.
– Ви почекайте, – мовив Дужий, – а я все тут огляну. Ніби спокійно, та береженого Бог береже.
Він спішився і, віддавши повід Тихому, за мить зник у темряві. Зайда сторожко розглядався навкруги, тримаючи в руці нагана. Тихий теж пересунув «льюїса» собі на груди.
Чекати довелося недовго. Так само несподівано, як і зник, Дужий вигулькнув коло свого коня.
– Нас чекають. Непроханих гостей немає, та є прохані. У дядька переховуються моя тітка по мамі з донькою. Її син уже другий рік в отамана Загороднього. Коли довідались, що їх записали в «отвєтчікі», гайнули зі Звенигодки сюди.
Він потягнув Вороного за повід.
– Пішли, заведемо коней до клуні. Там і ночувати будемо. Тітка вже готує вечерю, тож щось з’їмо, бо живіт вже до хребта липне.
Лише тепер Зайда відчув, який він голодний. Після вранішньої кулеші у них в роті не було ні ріски. Навіть води не мали як напитись.
Прив’язавши коней і кинувши їм по оберемку сіна, всі рушили до хати. Навіть світло каганця після суцільної темряви так вдарило Зайді в очі, що у досить великій кімнаті він зміг розрізнити лише три чи чотири силуети біля протилежної стіни.
– Вітайте моїх побратимів, дядьку Василю, тітко Уляно і ти, Оксано, – надто голосно, як видалось Зайді після годин тиші, промовив Дужий. – Степана Старошапку-то ви, дядьку, знаєте. А це мій командир на війні і в Першій запорізькій дивізії Іван Білоус.
Поки Дужий говорив, як завжди повільно вимовляючи слова, Зайда встиг роздивитись тих, хто був у кімнаті.
Дядько Василь, міцний чоловік з кучмою сивого волосся і твердим підборіддям, вже рушив до нього ручкатись. Поряд з ним приязно усміхалась миловидна жінка середнього віку. А біля неї… В голові Зайди промайнула думка про неземну красу, та дядько Василь уже тиснув йому руку. Він щиро відповів на потиск і, відчуваючи на собі пильний погляд красуні, ґречно вклонився їй і тітці Уляні.
– Дякуємо, що надаєте нам прихисток, – чомусь ніяковіючи, тихо промовив Зайда. – Вибачайте, що потурбували…
Поки вони роздягались і сідали за стіл, Зайда відчував на собі погляд Оксани. Його посадили поряд з дівчиною. Він повернувся до неї, збираючись запитати, коли вони приїхали на хутір, і потонув у безодні синіх, як волошки, очей. Оксана не відвела погляду, в якому Зайда вгледів і здивування, і захоплення і який ніби огортав його теплою хвилею дівочої ніжності. Він дивився б у ці очі-джерела годинами, та, розуміючи, як можуть потрактувати такі довгі переглядини присутні, завів мову про справи буденні.
Відразу після вечері гості пішли в клуню. Втомлені Дужий і Тихий тут-таки заснули, та Зайді не спалось. Перед очима стояло дівоче обличчя з ніби намальованими художником тонкими чорними бровами, пухкими устами досконалої форми і чарівною маленькою ямочкою на округлому підборідді. Оксанині сині очі наче дивились на нього і зараз, манячи покликом, опиратись якому йому було несила.
Лежачи на пахучому сіні, Зайда з тугою думав, що вдосвіта вони поїдуть і він може вже ніколи не побачити Оксану. Та щось підказувало йому, що доля не для того звела їх, аби відразу розлучити.
W
У шістнадцять років я з відзнакою закінчив Володимир-Волинську гімназію. Прискіпливі гімназійні педагоги і сам директор пан Стоцький дивувались, звідки у гімназиста Wlodzimerza Wilka, сина простого рольніка[11], такі здібності. З першого по останній рік навчання в гімназії я був серед найкращих учнів, тому вчився безплатно, ще й отримував іменну стипендію. До того ж я гарно малював, вважався провідним лицедієм гімназійного драматичного гуртка і лідером команди з копаного м’яча. А нещодавно ще й почав вчитися грати на скрипці і на вечірках гімназистів уже міг дібрати мелодію найбільш популярних вальсів чи оберків[12].
Батьки пишалися мною. Тата, який заприсягся дати освіту шістьом своїм дітям, окрім моїх успіхів у навчанні тішило ще й те, що йому не доводилось щороку платити за гімназію доволі значну суму з сімейного статку. Навчання, окрім хіба що початкового, коштувало в Польщі дорого, а йому ще потрібно було вчити молодших.